АрміяInform

Найбільша ж кількість хлопців, на яку їй довелося колись готувати, наближається до тисячі. «Найбільша кількість людей, на яку я готувала, — 860», — розповідає вона. Про свій шлях...

Снаряд за снарядом гатили вони по противнику і, зрештою, влучили по ворожій гарматі та її розрахунку. «Більше по нас ніхто вже не стріляв», — згадує про цей епізод Дмитро...

Він ще не знав маршруту, не розумів, що саме потрібно брати із собою, і лише приблизно уявляв, якою буде його перша ніч на фронті.За наступні три роки старший лейтенант із позивним «Таксист» пройшов шлях від першого виходу в окопи до командира підрозділу протитанкових ракетних комплексів 30-ї окремої механізованої бригади. Він виконував завдання на кулеметних, гранатометних і піхотних позиціях, командував окремим кулеметним підрозділом, тимчасово виконував обов’язки командира роти, пережив тривалі бойові виходи, важкі контузії та втрату побратимів.У його історії є й епізод самовільного залишення частини. Після семи місяців на позиціях, трьох зруйнованих укриттів і двох місяців лікування він отримав наказ знову заходити на передову. Олександр пояснював, що фізично ще не відновився, однак, за його словами, його не почули.Він поїхав додому. Через два з половиною місяці сам зібрав речі, одягнув форму, сів в автобус і повернувся до підрозділу.— Я просто зібрався і приїхав. Що буде, те й буде, — згадує «Таксист».Його особиста історія дозволяє побачити одразу кілька важливих процесів: як стрілецька війна поступово стала війною дронів, як бойовий досвід змінює підготовку новоприбулих, чому виснажені військовослужбовці можуть опинятися в СЗЧ і що допомагає їм повернутися.

Історик, будівельник і таксист

До війська Олександр устиг спробувати багато професій. Працював на будівництві, займався торгівлею, мав власну будівельну бригаду, таксував. Саме остання професія дала йому позивний.— Комбат запитав, чим займався до служби. Кажу: свиней різав, будував, торгував, таксував. Так і став «Таксистом», — розповідає офіцер.За освітою він історик та експерт із культурних цінностей для митної служби України. Досвід управління людьми здобув ще в цивільному житті, коли керував власною бригадою.Раніше у війську не служив. Війна на сході України існувала поруч — серед його знайомих і родичів були учасники АТО, — але особисто його життя вона майже не змінювала.У лютому 2022 року все стало інакше.— У 2022 році війна мене вже безпосередньо торкнулася. Хлопців, які служили, забрали до армії, а мені сказали: «Ти нам зараз не потрібен». Потім знайомий із ТЦК запитав, чи піду вчитися. Я погодився.Після п’яти місяців підготовки Олександр потрапив до 30 ОМБр.Він мав офіцерське звання, і спочатку припускав, що працюватиме переважно з документами. Проте ще під час навчання зрозумів, що опиниться в піхоті.— Казали: командир — це штаб, папери. Але я бачив, як БТРи їздять, БМП штурмують, як зачищають позиції. Уже знав, що папірці не робитиму. Потраплю в піхоту й піду вперед.

«Увечері сів у пікап і поїхав»

8 березня 2023 року «Таксист» прибув до села Рай-Олександрівка, яке нині перебуває під російською окупацією.Того ж дня йому запропонували йти на позицію.— Хлопці питають: «Ідеш?» Я кажу: «Куди?» — «Наперед». Кажу: «Ну так, треба. А що брати?» Вони відповіли, що все розкажуть. Увечері сів у пікап і поїхав. Це був мій перший захід.Під час першого виходу він майже не боявся — ще не розумів, чого чекати. Перед наступним страх уже з’явився, тому що з’явився досвід. На позиції Олександр уперше побачив загиблих російських військових, яких довелося ховати. Згодом став до кулемета.— Була відкрита ділянка, на яку я постійно дивився. Біля мене лежала рація. Вони (ворог. — Ред.) забігали й вибігали, а моє завдання було не пропустити їх. Коли кулемет сіє, не кожен побіжить.Він працював на піхотних, гранатометних і кулеметних позиціях. Командував окремим кулеметним підрозділом, який використовував великокаліберні ДШК, Вrоwnіng та інші системи.Війну 2023 року «Таксист» називає більш безпосередньою.— Тоді була стрілецька війна. Нашими очима були ми самі. Ти сам бачив і чув противника. Дрони переважно дивилися за технікою або великими переміщеннями.

«Зараз ми нічого не бачимо — за нас бачать дрони»

Між війною 2023-го і війною 2026 року, за словами Олександра, утворилася принципова різниця. Піхотинець дедалі рідше самостійно спостерігає за полем бою. Інформацію про рух противника передають оператори безпілотників. Дрони знаходять групи, супроводжують їх, коригують вогонь або самі завдають ударів.— Нині піхота закопалася і сидить. Ми нічого не бачимо — за нас бачать дрони. Якщо вони помітили, що до нас хтось іде, тоді вже дають команду працювати.Це не означає, що роль піхоти зникла. Саме вона фізично утримує позиції й має зупинити противника, якщо він подолає дистанційні засоби ураження.— Раніше я воював безпосередньо. А тепер як піхотинець просто сидиш, щоб ворог не пройшов. Але якщо він дійде до контакту, старі навички все одно потрібні. Стріляти й діяти доведеться тобі.Тому в підрозділі продовжують проводити заняття на полігонах, відпрацьовувати стрільбу, пересування та взаємодію. Особливу увагу приділяють новоприбулим військовослужбовцям.Їм показують, як у конкретному батальйоні організований зв’язок, як комплектують аптечки, як пересуваються до позицій, як пристрілюють особисту зброю і як поводяться під постійним спостереженням з повітря.— Важливо, що їх навчають бойові люди. Не просто інструктор, якого самого десь навчили, але який на позиції не був. У нас офіцери й управління батальйону самі бігають, показують і діляться тим, що пережили.Якість базової підготовки, за його спостереженнями, залишається нерівномірною. Одні військові прибувають із добрими практичними навичками. Інші розповідають, що в навчальному центрі переважно виконували фізичні вправи, але мало працювали зі зброєю та реальними бойовими сценаріями.— Вони самі розуміють, куди приїхали. Кажуть: «Покажіть нам, як воно насправді». Щоб не вчитися вже на позиції.

Дрон, який сідає просто над бійницею

Одним із головних технологічних переломів «Таксист» називає 2024 рік.Раніше безпілотник передусім знаходив позицію або коригував артилерію. Згодом російські підрозділи почали застосовувати апарати, здатні точно зависати або сідати над визначеною слабкою точкою укриття й скидати боєприпас безпосередньо в неї.— Один дрон прилетів, розкрив позицію. Потім вони вже сідали саме там, де треба, і починали розбирати. На мою кулеметну бійницю сідає — вибух, і бійниці немає. Я вже сліпий, не можу нормально працювати, а вони можуть рухатися.Це змусило піхоту змінити підхід до фортифікацій. Перекриття робили багатошаровими, насипали більше землі, зменшували розміри бійниць. Окремі укриття заглиблювали майже до шести метрів.— Ми заглиблювалися, заглиблювалися і ще раз заглиблювалися. Розуміли: це вже не артилерія, яка може лягти трохи вбік. Дрон прилітає точно в конкретне місце.24 вересня 2024 року російські війська провели на їхній ділянці великий штурм. Частина груп рухалася трасою на мотоциклах, відволікаючи увагу, а штурмовики одночасно атакували з кількох напрямків. На ділянці, яку обороняв Олександр, діяли близько 40 росіян.— Вони бігли, як колись «вагнерівці»: падають одні — наступні все одно пруть. Те, що ми залишили маленькі бійниці, тоді нас урятувало. Ми могли вести вогонь і водночас не відкривати позицію повністю.

Від розосереджених обстрілів до знищення однієї позиції

Загальну логіку російської тактики офіцер вважає сталою: охопити позицію, відрізати логістику, виснажити особовий склад і лише після цього витіснити його. Проте спосіб концентрації засобів ураження змінився.— Раніше вони могли одночасно обстрілювати кілька посадок. Зараз беруть одну позицію і працюють по ній, доки не зітруть. Туди летять усі дрони, працює ствольна артилерія. По інших ділянках можуть трохи накидати, щоб відволікати.На одній з останніх позицій, яку військові називали «Рейхом», росіяни застосували близько 30 ударних дронів проти одного бліндажа.— Тридцять дронів по одному укриттю. Я був настільки контужений, що кров пішла з очей і вух. Наступного дня довелося відходити. Сів туман — це нас урятувало.Протягом одного тривалого періоду він перебував на позиціях близько семи місяців. Спершу росіяни зруйнували одне укриття. Підрозділ перемістився на інше — його також розбили. Те саме сталося і з третьою позицією. Після останнього ураження Олександр був важко контужений та дістав травму хребта. Погіршилися слух і зір, почав стрибати тиск.— Одну позицію розбили, другу, третю. На третій уже дуже сильно. Я вийшов під час евакуації й потрапив до госпіталю.

«Два місяці лікувався, але здоров’я не повернулося»

Лікування тривало близько двох місяців. Після госпіталю Олександр повернувся до району зосередження підрозділу. За його словами, через нестачу людей йому повідомили, що потрібно знову заходити на позицію.— Я пояснював, що ще не можу. Погано чув, зір погіршився, тиск стрибав, голова боліла, не міг спати. Два місяці лікувався, але воно мені майже нічого не дало.Виник конфлікт. Олександр називає його взаємним нерозумінням: командування бачило потребу закрити позицію, а він відчував, що фізично не здатний виконати завдання.— Мене не почули. Я теж їх не зрозумів, вони не зрозуміли мене. Зібрався і поїхав.Так почався його епізод СЗЧ.У своїй розповіді офіцер не намагається романтизувати цей вчинок або повністю перекладати відповідальність на командирів. Він визнає власне рішення, але наголошує на стані, у якому його ухвалював.Історія «Таксиста» демонструє одну з проблем публічної розмови про СЗЧ: за однаковим юридичним формулюванням можуть стояти зовсім різні обставини.Хтось залишає службу, не пробувши на фронті жодного дня. Інша людина може роками виконувати бойові завдання, пережити кілька контузій, місяцями не виходити з позицій і зірватися після чергового наказу, який уже не здатна виконати фізично чи психологічно.Це не скасовує відповідальності військовослужбовця. Але без розуміння причин складно ані запобігати таким випадкам, ані повертати людей до служби.

Два з половиною місяці вдома — але постійно на зв’язку

Удома Олександр пробув близько двох із половиною місяців. Водночас він не припинив спілкуватися зі своїм особовим складом.— Я постійно був із хлопцями на зв’язку. Питав, що там відбувається, переживав за них. Вони залишалися там ще на три-чотири місяці довше. Дехто був на позиціях майже рік.Поступово він зрозумів, що все одно повернеться.— Не можу правильно пояснити. Ти вже живеш із цим. Постійно думаєш, як там хлопці.Олександр зателефонував другові з іншого батальйону й запитав, чи зможе той забрати його до себе. Хотів повернутися до війська, але не в ту саму конфліктну ситуацію.Друг погодився. Тоді «Таксист» зібрав усе військове майно, яке залишалося в нього вдома: бронежилети, каски, спорядження. Склав рюкзак і вирушив назад.— Машину залишив удома. Одягнув форму, сів на автобус і приїхав. Ніхто мене не затримував.

«Так само повернувся, як і поїхав»

Спеціальною програмою спрощеного повернення Олександр, за його словами, не користувався. Повернувся він до того самого місця, звідки поїхав. Спочатку хотів перейти в інший батальйон, але командування його не відпустило.— Сказали: «Ми розуміємо, що всі роблять помилки. Ти сам повернувся — залишайся тут».З огляду на стан здоров’я та обставини повернення, Олександр отримав тилову посаду командира підрозділу протитанкових ракетних комплексів. Його підлеглі переважно виконують завдання як піхота, а він контролює їхню роботу, веде документацію, займається забезпеченням і приймає нове озброєння. Крім того, його залучають до підготовки новоприбулих.— Як бойовий офіцер ділюся досвідом. Навчаю людей, проводжу адаптацію. Показую те, що їм реально знадобиться.Після повернення до нього приїжджали представники поліції, а документи передало Державне бюро розслідувань. За словами військовослужбовця, на момент інтерв’ю справа перебувала на етапі закриття, а судове засідання мало відбутися онлайн.Олександр пояснює, що повернувся добровільно та вперше, тому очікує завершення провадження без кримінальної відповідальності. Це його виклад поточного стану справ; остаточне процесуальне рішення має ухвалити суд.

Що він сказав би військовим, які зараз перебувають у СЗЧ

«Таксист» каже, що не засуджує військовослужбовців, які опинилися в СЗЧ, адже причини можуть бути різними.— З різних причин — ми не засуджуємо.Водночас він вважає, що повертатися варто, особливо людям, які вже мають бойовий досвід.— Думаю, варто повертатися. Треба ділитися своїм досвідом і показувати, що ми реально чогось варті. Ми тут були стільки часу — і просто потім усе так кинути якось не хочеться.На власному прикладі Олександр переконався, що добровільне повернення не обов’язково означає негайне направлення на передову. Після повернення йому дали тилову посаду, а також залучили до навчання новоприбулих.— Якщо вони повернуться, їх одразу на позиції не відправлять. Подивляться: може, когось поставлять на тилову посаду. Хтось може керувати, щось ремонтувати. Зараз багато роботи з дронами. Я повернувся — усе добре, ставлення нормальне. Зараз трохи розвиваюся вже в іншому напрямі.Його випадок показує, що повернення може бути не лише актом дисципліни, а й способом зберегти для війська накопичений досвід. Піхотинець, який роками прожив під дронами, артилерією та штурмами, здатен навчити новобранця того, чого немає в підручнику.

«Салют» — людина, яка навчила його воювати

Серед тих, хто найбільше вплинув на Олександра, він називає побратима з позивним «Салют». Разом вони проходили перші бойові виходи. «Салют» навчав його облаштовувати позиції, пересуватися, реагувати на обстріли й виживати в піхоті.24 вересня 2024 року він загинув під час великого російського штурму. Олександр мав зайти на позицію днем раніше, але через обставини прибув пізніше. Коли дістався до підрозділу, йому довелося виносити тіло друга.— Він мене всього навчив. Перші заходи всі були з ним.Багатьох військовослужбовців із тієї групи вже немає. Інші стали головними сержантами, командирами бойових машин, офіцерами управління або перейшли до безпілотних систем.— Ті, хто залишився, зараз уже тримають власні підрозділи. Але всі ми починали разом у тих окопах.

Тил, якого більше немає

На запитання, яку зміну у війні цивільне суспільство ще не встигло повністю усвідомити, «Таксист» відповідає одразу:— Дальність дронів.Раніше люди в тилових районах могли чути віддалені вибухи й сприймати війну як щось, що відбувається далеко. Тепер безпілотники можуть долати десятки кілометрів, а окремі системи — значно більше.— Раніше люди думали: там воюють — нехай воюють. А зараз один дрон прилітає за 50 чи 100 кілометрів і вибухає там, де його ніхто не чекав. Це головна зміна. Тил уже не такий, як раніше.Для піхоти наступний етап війни вимагатиме ще більшої фізичної витривалості, дисципліни та знання правил протидії безпілотникам.— Якби я зараз ішов у піхоту, я б бігав і тренувався. Треба слухати все, що говорять бойові люди. Особливо про дрони. Якщо не готовий фізично й не слухаєш, можеш не пережити першого дня.Піхотинець іде на позицію не лише в бронежилеті й зі зброєю. Він несе воду, боєкомплект, спорядження та інші вантажі. Висадка може відбуватися за два, а іноді й за п’ять кілометрів від укриття.Страх, за словами офіцера, відчувають усі. Завдання підготовки — не переконати людину, що вона не боятиметься, а навчити її діяти, коли страшно.

«Покажіть, як воно було насправді»

Як історик за освітою, Олександр часто повертається до теми пам’яті. Він хотів би, щоб історію 30-ї бригади писали не лише через назви операцій, офіційні зведення та відео успішних уражень.Передусім — через досвід піхоти.Через людей, які копали землю, зміцнювали перекриття, несли воду та боєкомплект, витягували поранених, переживали десятки ударів по одному бліндажу й залишалися на позиціях, щоб не пропустити противника.— Хотілося б, щоб написали більше про тих, хто там. Не показували, що все красиво. Так не буває. Треба показати, як воно робилося насправді. Як кожен намагався закріпитися, вижити й врятувати інших. Щоб побачили реальність — і тих, хто загинув, і тих, хто досі там.Його власна історія теж не вкладається в простий героїчний сюжет.У ній є сміливість і виснаження. Командування людьми й момент, коли він сам уже не міг виконувати наказ. СЗЧ і добровільне повернення. Війна 2023 року, яку він бачив через кулеметну бійницю, і війна 2026-го, яку замість піхотинця дедалі частіше бачить камера дрона.А ще — усвідомлення, що людина, яка одного разу пішла, не обов’язково втрачена для війська назавжди.Іноді їй потрібні лікування, пауза, інша посада і можливість повернутися не лише як порушнику дисципліни, а як носію досвіду, за який уже заплачено роками життя на фронті.Фото з особистого архіву Олександра («Таксиста»)

Цей епізод став одним із найнебезпечніших у бойовій біографії військовослужбовця 40-ї окремої артилерійської бригади Василя на позивний «Хюндай».Про шлях від мобілізованого піхотинця до зв’язківця, відновлення зв’язку в Харкові під обстрілами на початку широкомасштабного вторгнення, появу Stаrlіnk, резервні канали та непомітну, але критично важливу роботу зв’язківців боєць розповів АрміяІnfоrm.

«А він же зв’язківець!»

38-річний Василь з Миколаївщини працював касиром-контролером і не міг навіть уявити, що на тривалий час пов’яже своє життя з військовою службою та братиме участь у бойових діях під час збройного захисту країни.Під час строкової служби він здобув у Полтаві спеціальність військового зв’язківця, однак не думав, що це отримані знання ще колись йому знадобляться. Все змінив напад росії на Україну в 2014 році.У 2015 році Василя мобілізували, і хоча за військовою спеціальністю він мав служити зв’язківцем, спершу чоловік потрапив у піхоту й виконував бойові завдання як штурмовик.— Коли почалося АТО, я мав іти як зв’язківець, але обставини склалися інакше — нам не вистачало людей, не було ким міняти і довелося стати піхотинцем і штурмовиком, — розповідає Василь.Штаб підрозділу бійця тоді розташовувався у Волновасі, а сам він перебував на позиціях поблизу Старогнатівки.До роботи за своєю первинною військовою спеціальністю «Хюндай» повернувся лише після підписання контракту у 2019 році.— У 2019 році, як підписав контракт, начальник штабу, підполковник Пономаренко, подивився військовий квиток і каже: «А він же зв’язківець!» Так я і став знов зв’язківцем, — посміхається військовий.Після цього Василь працював із різними системами військового зв’язку, переважно радіостанціями Наrrіs і Моtоrоlа. Згодом його підрозділ перебрався до Бахмута, де військові пробули близько двох років.Фото: 40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта

Ретранслятор на дев’ятиповерхівці встановлювали під вогнем снайперів

Напередодні широкомасштабного вторгнення підрозділ мав пройти бойове злагодження. Військові прибули до місця постійної дислокації 92-ї окремої механізованої бригади й лише встигли розміститися.— Ми мали їхати на бойове злагодження. Приїхали до 92-ї бригади, де було їхнє ППД (пункт постійної дислокації — ред.), тільки розмістилися. І нам наступного вечора говорять: «Можете збиратися, буде війна», — розповідає військовий.У перші дні вторгнення частина систем зв’язку не працювала. За словами Василя, сервери були зламані, тому військові не могли налагодити звичні канали. Тому, щоб забезпечити принаймні базовий радіозв’язок, зв’язківці їздили Харковом і встановлювали ретранслятори. Це давало змогу підтримувати зв’язок між розосередженими у місті підрозділами через радіостанції.— Чекали подальших вказівок, бо тоді нічого не було зрозуміло. Зв’язок був зламаний, не можна було ніяк його налаштувати, сервери були зламані. Чекали подальших вказівок вищого начальства.Їздили, розставляли ретранслятори, щоб хоча б якийсь зв’язок був, хоча б через «Мотороли». З дивізіонами по Харкову їздили, розставляли. Це було в перші дні. Більш-менш почали трохи розуміти, що і як робити, — пригадує зв’язківець.Саме під час одного з таких виїздів Василь пережив один із найнебезпечніших епізодів своєї служби. Зв’язківці мали встановити ретранслятор на дев’ятиповерховому будинку біля танкового училища у Харкові.— Це було в Харкові, на початку війни. Може, минуло пару днів. Перший такий у мене випадок — як ми приїхали ставити біля танкового училища на дев’ятиповерхівку ретранслятор, і нас снайпери обстрілювали.Другий епізод тоді був на Харківському аеродромі, коли ми бігли злітною смугою з ретранслятором, кабелями й антенами, а артилерія обстрілювала, — каже «Хюндай».Фото: 40 окрема артилерійська бригада імені Великого князя Вітовта

Завдяки «Старлінку» стріми стали звичною практикою

Згодом підрозділ отримав перші термінали Stаrlіnk. Через супутниковий інтернет зв’язківці налаштували телефонію, що дозволило стабілізувати обмін інформацією.Також поява стабільного інтернет-з’єднання змінила взаємодію командирів із підрозділами безпілотних систем.Відео з дронів почали передавати в режимі реального часу, завдяки чому командири могли швидше бачити обстановку та давати вказівки.— А потім уже перші Stаrlіnk отримали, телефонію налаштували. Уже працювала телефонія через Stаrlіnk, уже був більш-менш такий зв’язок.Потім почали робити стріми. Більш чіткі вказівки вони дають, ніж, допустимо, набрати по тій же «Моторолі». Усе видно, усе транслюється онлайн. Ціль виявляється швидше, — пояснює зв’язківець.За словами Василя, за кожною трансляцією з безпілотника на командний пункт і викладеним в Інтернет відео зі знищенням окупантів стоїть робота зв’язківців, які забезпечують передавання сигналу та доступ командування до відео.Фото з особистого архіву героя

«Не треба їхати на трьох ЗІЛах, щоб розгорнути 30 кілометрів зв’язку»

Ще одна перевага сучасних засобів зв’язку — зручність і компактність порівняно із технікою, яку використовували раніше. Завдяки цьому обладнання значно легше та зручніше транспортувати та набагато швидше встановлювати.— Якщо порівняти попередній зв’язок і теперішній, то теперішній ефективніший. Передавання даних краще.Раніше для розгортання системи зв’язку могли знадобитися кілька вантажних авто, обладнання було великогабаритне. А тепер ту саму роботу може виконати значно менша група військових із компактнішими засобами.Уже не їдеш і тумбу за собою не везеш, а візьмеш собі пару штучок — і все є. Це дуже зручно, бо воно зручніше і швидше розгортається. Обладнання компактніше, займає менше місця, менше важить, легше встановлюється.Не треба їхати, допустимо, на трьох ЗІЛах, щоб розгорнути 30 кілометрів зв’язку. А тут приїхав один — і ти вже налаштувався, тебе всі чують і ти всіх чуєш, — розповідає військовий.Фото з особистого архіву героя

«Резервних каналів має бути хоча б штуки чотири»

Точку зв’язку зі Stаrlіnk, за словами Василя, можна підготувати до роботи приблизно за чверть години. Водночас супутниковий зв’язок стає вразливим до російських засобів радіоелектронної боротьби. Тому зв’язківці не покладаються на один канал і заздалегідь готують резервні варіанти.— Якщо зі Stаrlіnk, то виходить 15 хвилин. Але зараз Stаrlіnk уже глушать також, тому ми налаштовуємо завжди резервні канали зв’язку.Ми завжди з командиром на командному пункті. У нас, допустимо, є й оптика, і Stаrlіnk. Якщо РЕБ працює, то переключаємося на оптику. Якщо РЕБ не працює, то працюємо зі «Старлінками» — пояснює зв’язківець.Для надійної роботи, вважає він, необхідно мати щонайменше чотири резервні канали. Це дозволяє продовжувати передавати дані навіть у разі пошкодження обладнання, обриву оптоволоконної лінії або придушення супутникового сигналу.— Нещодавно теж зіткнулися з таким, що оптика поламалася. Але у нас уже були два запасні канали, чотири навіть, які працювали, щоб стріми продовжувалися, — розповідає Василь.Робота зв’язківців переважно залишається поза увагою, доки всі системи функціонують справно. Про фахівців починають згадувати тоді, коли Інтернет зникає, перестають передаватися стрими або підрозділ втрачає зв’язок із командуванням.— Ось так воно і виходить. Типу, зв’язку немає — опа, значить зв’язківці десь мають бути. Ага, давайте їх сюди, нехай розбираються. А якщо все нормально працює, і є зв’язок, ніхто не згадує, що ми є. Тому коли про нас не згадують, це значить, що ми працюємо добре, — посміхається зв’язківець Василь.

На значенні безперебійного надходження повідомлень з поля бою до командирів та наказів у зворотному напрямку наголошує зв’язківець Юрій на позивний «Фантом». У той час він саме був серед тих, хто забезпечував роботу одного з командних пунктів.— Найбільше запам’яталося, коли надійшла інформація, що треба йти далі, бо нехороші люди відходять з позицій, — пригадує він.Про участь в АТО, початок широкомасштабного вторгнення, Слобожанський наступ і значення зв’язку у війську Юрій «Фантом» із 40-ї окремої артилерійської бригади розповів АрміяІnfоrm.Фото з особистого архіву героя

До Збройних Сил пішов за порадою товариша

До Збройних Сил 41-річний Юрій з Первомайська на Миколаївщині доєднався ще на початку відбиття російської збройної агресії у 2015 році. До служби працював у цивільній сфері, а рішення долучитися до війська виникло після спілкування зі знайомими, які вже служили.— Був контролером, кондуктором, ревізором. Працював у Києві. Що спонукало піти добровольцем? Навіть не знаю. Спілкувався зі своїми хлопцями, які пішли. Так мені порадили.У мене знайомий був у 131-му батальйоні, який після поранення пішов працювати у військкомат. Якось ми з ним сиділи, спілкувалися, і він запропонував піти служити, — розповідає він.У перші роки служби підрозділ Юрія виконував завдання в Луганській області.— Іноді обстановка була напружена, іноді така… спокійна. Виконували завдання, які нам ставило командування. Багато де були. І Попасна, і Станиця Луганська, і Щастя, Лисичанськ, Трьохізбенка. Багато поїздили, скрізь потроху були. Усе залежало від того, що ми робили й де ми це робили.Ми постійно переміщалися, підрозділ на одному місці не сидів. Штаб був в одному місці, а групи постійно переміщалися — у Луганській області дуже багато де побували, — пригадує військовий.Фото з особистого архіву героя

З розвідника став зв’язківцем

Службу за часів проведення Операції об’єднаних сил порівняно з широкомасштабним вторгненням Юрій згадує майже з ностальгією.— Була заморозка по лінії фронту, тобто бойові дії вже майже не велися. Воно трохи затихло. Уже не було такого, як у 2014–2015 роках і навіть на початку 2016 року. Десь із кінця 2016-го — початку 2017 року воно трохи вщухало, стабілізувалося. Уже просто стояли по межі, наче по кордону, війська. Інколи десь траплялися зіткнення, хтось трохи стріляв, але це було дуже нечасто, — розповідає «Фантом».У 2018 році Юрій, який до того був командиром розвідувального відділення, став зв’язківцем. Перейти на нову посаду військовий вирішив після народження третьої дитини.Відтак «Фантом» перевівся зі 131-го розвідувального батальйону до 40-ї артилерійської бригади, пов’язаної з його рідним Первомайськом.— Жінка була вагітна, народила третю дитину. Сказала: «Досить, треба щоб удома частіше був». Так я і перевівся до 40-ї артилерійської бригади, бо це наша бригада з Первомайська.Була вільна посада зв’язківця, бо я прийшов тоді у частину за відношенням і казали, що вільних місць немає, є лише у зв’язку. Покликали начальника зв’язку, мене відправили до нього на співбесіду, він мене проекзаменував — «поганяв» по станціях.Я все знав, бо ми постійно працювали з усім цим. У 131-му батальйоні в нас були всі засоби зв’язку і фактично кожен умів ними користуватися. Тож перевірку я пройшов легко, — розповідає військовий.Фото з особистого архіву героя

Радіозв’язок та Інтернет доповнюють один одного

Учитися, втім, також довелося чимало, адже зв’язок постійно вдосконалювався і з’являлися різні новинки. Головною зміною у військовому зв’язку за роки служби Юрій називає поширення зв’язку через Інтернет.— Більше з’явилося Інтернет-зв’язку, а радіо стало резервним засобом зв’язку з командним пунктом. Якщо ж на позиціях, то там працюють між собою за принципом «точка — точка».В основному це фактично п’ятдесят на п’ятдесят: через Інтернет і через радіо. Тобто вони взаємодоповнюються.Засоби для Інтернет-зв’язку також змінювалися. Спочатку був Тооwаy, потім прийшов Stаrlіnk. Тооwаy був дуже слабкий, бо витягував лише телефонію і ще щось плюс-мінус. Якби тоді, як зараз, усі активно користувалися стрімами й усім іншим, він би не витягнув, — пояснює зв’язківець.Зараз робота Юрія полягає у розгортанні та забезпеченні зв’язком командного пункту артилерійської бригади.— Я перебуваю на командному пункті, розгортаю його і повністю забезпечую зв’язком. Тобто Інтернет, радіо, телефонія — повністю весь зв’язок, який у нас є і який ми використовуємо. Супутниковий, радіозв’язок і все інше. Забезпечую всіма засобами, які є, — наголошує військовий.Завдання «Фантома» — гарантувати передачу даних за будь-яких умов і миттєво перейти за потреби на резервні засоби та канали зв’язку.Потреба у резервних каналах особливо помітна під час перебоїв у роботі Stаrlіnk. У таких випадках інформацію між позиціями, пілотами, артилеристами та командними пунктами передають радіозв’язком.Фото з особистого архіву героя

Гармати 155-го калібру показали себе дуже ефективно

Початок широкомасштабного вторгнення Юрій зустрів у військовому ешелоні. Підрозділ саме переміщувався з пункту постійної дислокації до Харківської області.— Ми їхали ешелоном до Харківської області, переміщалися з ППД у район Харкова. О 4:35 ранку мене розбудив начальник ешелону — це якраз був начальник зв’язку.Він сказав видавати зброю, бо почалася війна. Потяг зупинили, нам видали зброю. Над нами тоді ще ескадрилья пролетіла.До четвертої чи п’ятої вечора ми вже були в Харкові, розвантажували ешелон із артилерійським БК, бо наші розрахунки вже працювали, — пригадує «Фантом».Після прибуття підрозділ Юрія діяв у Харківській області — спочатку боронив обласний центр на підступах до міста, потім воював в Ізюмському районі Харківщини та Слов’янському районі Донеччини.Поряд із вдосконаленням зв’язку військовий згадує перехід до артилерійських систем 155-го калібру, які забезпечили надзвичайно високу ефективність вогневого ураження противника.— 155-й калібр з’явився вже навесні 2022 року. До нас прийшли американські «Три сімки» (гаубиця М777 — ред.), які спочатку показали себе дуже ефективно.Потім трохи позношувалися стволи, бо нам, я так розумію, дали їх не новими, і вони вже не так гарно стріляли. Але спочатку показували себе дуже ефективно, — розповідає військовий.Фото з особистого архіву героя

Слобожанський наступ запам’ятався найбільше

Одні із найяскравіших бойових епізодів, які запам’яталися Юрію, пов’язані зі Слобожанською наступальною операцією осені 2022 року. Тоді він забезпечував зв’язок на одному із командних пунктів.— Я був на командному пункті і бачив, як усе розроблялося, планувалося. Всім керував командир 92-ї бригади полковник Павло Федосенко.Найбільше запам’яталося, коли надійшла інформація, що треба йти далі, бо нехороші люди відходять з позицій.Зранку приїхали представники СБУ й сказали, що їхніми даними треба просуватися, займати позиції й укріплюватися, бо росіяни спішно відступають, — розповідає «Фантом».Окупанти поспішно відступали з території Харківської області, тож завданням Сил оборони було скористатися ситуацією і вибити ворога якомога далі.— Мені здалося, що на таке ніхто не розраховував. Розрахунок був на звільнення кількох населених пунктів, але ситуація склалася так, що можна було нею скористатися і визволити набагато більше, — пригадує Юрій.Значною мірою успіх стрімкого наступу забезпечив надійний безперебійний зв’язок, за який відповідав зокрема і Юрій «Фантом». Цим військовий пишається як фахівець, який якісно виконав свою роботу.— Коли зв’язок працює, про зв’язківців не згадують. Це ознака, що ми з усім впорались добре, — жартує військовий.

Не маючи військового досвіду, він у січні 2025 року добровільно приїхав в Україну та вступив до лав Збройних Сил.Про мотивацію долучитися до Українського війська та шлях від штурмовика до оператора дронів, військовослужбовець 28 окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового походу «Плуто» розповів кореспонденту АрміяІnfоrm.

Від бізнесу у США до захисту України

На Батьківщини «Плуто» працював у сфері безпеки та керував бізнесом — зокрема, був генеральним менеджером у ресторані. Його родина має військові традиції. Батько вісім років служив у морській піхоті та дванадцять років працював офіцером федеральної поліції. Але сам «Плуто» в армії не служив.Рішення приєднатися до Українського війська було свідомим кроком. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, він уважно стежив за новинами та аналізував ситуацію.«Я вірю у свободу, і я не думаю, що будь-яка країна повинна підкорятися уряду іншої країни лише тому, що той уряд так собі захотів. Мені не подобається Росія. Я думаю, що це дуже погана диктатура. Вони можуть казати, що вони республіка, але ми всі знаємо, що це не так. Ними керує диктатор», — пояснює боєць.За його словами, американці майже не стикаються з тиранією на власному досвіді, тому він вирішив приїхати і допомогти всім, чим зможе. Родина спочатку не схвалювала його рішення, але згодом зрозуміла його мотивацію та підтримала.

Штурмовик «Азову» та сотні бойових місій на дронах

Свою службу в Україні «Плуто» розпочав у якості штурмовика в бригаді «Азов». А згодом перейшов до 28 окремої механізованої бригади та став оператором безпілотників. На його рахунку вже більше 300 бойових місій на розвідувальних і дронах-бомберах.«Робота на дронах допомагає в режимі реального часу розуміти, що відбувається. І ти постійно бачиш результати своєї роботи. Будучи оператором дрона, ти можеш бути набагато ефективнішим, ніж в ролі штурмовика», — розповідає військовий.Робота з дронами вимагає постійної концентрації, говорить «Плуто», адже обстановка на передовій змінюється щомиті. І це також небезпечна робота, адже за екіпажами БПЛА постійно полює ворог.

Випробування на міцність: семигодинний мінометний обстріл та евакуація

Один із найскладніших моментів під час служби стався під час виконання завдання на Костянтинівському напрямку. Його підрозділ потрапив під масований мінометний обстріл противника, який тривав близько семи годин. Після завершення обстрілу група змушена була відходити під загрозою ворожих FРV-дронів, евакуйовуючи пораненого побратима.«Коли ми виходили, то натрапили на двох українців. Один із них був поранений. Добре, що в мене були ноші. Ми кілька кілометрів його несли через лісосмугу. І весь цей час за нами полювали російські дрони. Коли ми дійшли до певної точки і почали думати, як вивезти пораненого, нізвідки з’явився український бойовий медик. Він допоміг нам. На щастя, нам все ж вдалося евакуюватися. Але це було надзвичайно важко», — згадує він.

Нова місія: передача досвіду та підготовка нових операторів

Зараз Плуто передає свій досвід іншим військовослужбовцям-іноземцям, працюючи інструктором із керування дронами.«Мені подобається навчати людей і ділитися знаннями. Бо це щось інше, особливо враховуючи, що я щойно повернувся з бойових позицій. Тож я можу інформувати їх про те, що саме зараз відбувається в районі ведення бойових дій», — каже він.У планах на майбутнє — продовжувати розвиватися в якості інструктора. Зараз в Україні, а далі, можливо, й в США.Говорячи про досвід життя в Україні, американець відзначає міцне бойове братерство та підтримку.«Тут виникає неймовірне братерство. Тому що ми всі разом у цій складній ситуації. І всі допомагають один одному. І ви зустрічаєте людей, яких ви ніколи б не зустріли ніде більше», — ділиться Плуто.За його словами, він зустрів тут чимало військових з інших країн. В тому числі й з США. Говорить, що всі вони однодумці. Тому зараз опинилися саме тут. Він радий буде бачити й інших своїх співвітчизників в ЗСУ, але попереджає:«Просто будьте готові та будьте мотивовані. Не приїжджайте, якщо ви насправді не хочете цього. Легко тут не буде. А якщо вирішите їхати, то будьте готові щодня вставати та продовжувати свою місію».Фото автора

Оператор НРК із позивним «Кореєць» виконує десятки місій щомісяця: доставляє боєприпаси на передову, евакуйовує поранених і доводить, що сучасна війна дедалі більше покладається на технології.Про свій бойовий шлях, найважчі місії та роботу НРК він розповів кореспонденту АрміяІnfоrm.

Від стрільця до оператора НРК

«Кореєць» потрапив на строкову службу у 2020 році, коли йому було 18 років. Уже через кілька місяців зрозумів, що хоче пов’язати своє життя з військом.— За пів року строкової зрозумів, що щось у цьому є. Підписав контракт у 2021 році. І нині продовжую службу в лавах Нацгвардії, — каже він.Спочатку служив у складі 2-ї окремої Галицької бригади НГУ, потім перейшов в іншу бригаду. За час служби був і стрільцем, і командиром відділення, а тепер виконує обов’язки оператора НРК. Також встиг взяти участь у боях за Авдіївку взимку 2023-2024 років.Оператор НРК із позивним «Кореєць» / Фото: Дар’ї МоскалецьПерший справжній стрілецький бій запам’ятав назавжди.— У мене був ступор. Хороший побратим вже з контузією просто підходив до мене і дав кулаком у плече: «Роздупляйся, що ти боїшся. От як боїшся, так воно і буде», — пригадує він.Ще один спогад — бій під Невельським у лютому 2024 року, коли росіяни штурмували українські позиції двома танками, чотирма БМП та піхотою. Ту атаку вдалося відбити, однак під час бою загинув його товариш.Після боїв за Авдіївку боєць повернувся до місця постійної дислокації. Згодом перевівся до батальйону безпілотних систем Вlасk Sky 3-ї бригади оперативного призначення НГУ «Спартан», де почав освоювати абсолютно новий напрям — наземні роботизовані комплекси.— Хотів потрапити саме в хороший підрозділ. Знайомі, які проходять тут службу, порекомендували, за що я їм вдячний, — говорить «Кореєць».Оператор НРК із позивним «Кореєць» / Фото: Дар’ї Москалець

Вивезли пораненого навіть після влучання FРV-дрона

Кілька місяців «Кореєць» опановував роботу з НРК, а тепер виконує логістичні місії й займається евакуацією поранених.— Доставка всього на світі. Від колод для побудування позицій до набоїв. Якщо не завеземо ми, то їм (піхоті. — Ред.) прийдеться нести це самим. Доставляти машинами — це наражати на ризик самих людей. Ми мінімізуємо ризик для людей. Машинка побудується, купиться друга, а людей не повернеш, — запевняє він.Під час однієї логістичної місії російський FРV-дрон знищив НРК разом із вантажем. Окрім дронів, усередині були ще дві упаковки енергетиків.— Хлопці FРV-шники сильно розізлилися, що їхні енергетики згоріли. Наступного вечора, коли ми їхали знову з тим самим вантажем, вони супроводжували нас дронами всю дорогу. Якщо не помиляюсь, тоді два «ждуни» знищили по маршруту. Тоді вже все довезли. Вони були дуже сильно задоволені, але роботи проробили дуже багато. Дронів у них вистачало, а от за енергетики вони парились, — сміється «Кореєць».Також інколи доводиться виконувати евакуаційні місії. Вони, на його думку, найскладніші.— Одна місія була дуже важка — вивезення «трьохсотого». Ми, не доїхавши до точки, заховалися, бо була загроза FРV. Один з FРV-дронів влучив в батарейний відділ НРК. Це ми тільки їхали по нього (пораненого. — Ред.). Пощастило, що це було НРК «Терміт».Приїхали, нам дві батареї спалили, дві батареї залишилися з другої сторони. І ми вже на двох батареях, на критично низькому заряді, його вивезли. Якщо я не помиляюся, почали десь біля четвертої ранку, а вивезли його біля першої дня, — пригадує оператор НРК.

«Буває, що по 8-9 місій за ніч прокатуємо»

За час служби він працював із різними НРК. Серед них — «Терміти», «Таргани», «Гулівери».— «Таргани» універсальні. Наша майстерня робить їх під нас. У «Термітів» вантажопідйомність висока, прохідність висока, і якраз оцей плюс з батареями. Вони й по ударах досить багато витримували, — пояснює «Кореєць».Кількість місій, які доводиться виконувати за день, залежить від бойової обстановки.— Буває таке, що нам 3–4 дні не дають голови підняти. Просто спалили десь НРК, і ми виїхати навіть не можемо. А буває таке, що по 8–9 місій за ніч прокатуємо, — каже військовий.За його словами, НРК може їхати, поки батарейка не сяде. Можна їхати будь-куди, де доступний Stаrlіnk.— Тобто оператор може бути в умовному Києві, а НРК працювати біля лінії фронту. Відстань, на яку ми працюємо, залежить тільки від заряду батареї, стану акумулятора, — пояснює він.

Позивний «Кореєць»

Його позивний — не випадковість. Прадід військового був корейцем, якого радянська влада примусово депортувала з Корейського півострова до Узбекистану. Саме там народився його дідусь, який працював машиністом потяга. Пізніше він познайомився з українкою, а після розпаду СРСР родина переїхала в Україну.Тепер «Кореєць» допомагає боронити український народ. Сьогодні йому лише 24 роки. Шість із них він уже присвятив військовій службі.

 Це маленька білка на ім’я Таліон, яка стала справжнім символом підрозділу та допомагає військовим долати наслідки бойового стресу.
Історію свого незвичного побратима розповідає старший сержант батальйону, головний сержант взводу Роман із позивним «Кепка». За його словами, білченя випадково випало з дупла просто біля позицій підрозділу. Військовий встиг врятувати його від собак, після чого вирішив вигодувати власноруч.
Звірятко годували спеціальним сухим молоком, а ім’я дали на честь батальйону — Таліон. Згодом білка стала улюбленцем не лише свого рятівника, а й усього особового складу.



Роман воює з 2022 року. Добровольцем він долучився до лав Збройних Сил України, служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях на Донеччині та Харківщині.
Військовий згадує запеклі бої за Богданівку та оборону позицій поблизу Стариці, де після важкого штурму дістав контузію та проходив лікування.
Повернувшись до служби, він знайшов нового маленького товариша, який несподівано став для всього підрозділу своєрідним психологом.
«Коли береш його на руки, просто забуваєш про все. Він стрибає, грається, кусається, і хоча б на кілька хвилин думки відходять від війни», — говорить військовий.
Таліон швидко звик до життя поруч із людьми. Він подорожує разом із військовими, бував на полігоні, абсолютно спокійно реагує на постріли та гуркіт техніки. Полюбляє горіхи, полуницю, черешню, печиво й навіть намагається скуштувати все, що потрапляє йому до лап.




За словами Романа, білка стала справжнім антистресом для всього батальйону. Після важких бойових завдань бійці із задоволенням проводять із нею час, а сама її присутність допомагає хоча б ненадовго відволіктися від війни.
Попри невеликі розміри, Таліон уже став невід’ємною частиною колективу. Побратими жартують, що згодом у нього неодмінно з’являться власні бронежилет і каска.
Сам Роман нині продовжує службу в батальйоні безпілотних систем і переконаний, що саме сучасні технології допомагають берегти життя українських військових.
«Навіть без Таліона я завжди вірив, що перемога буде за Україною. А як Таліон лускає свої горішки, так і ми лускатимемо наших ворогів», — каже військовий.

Нещодавно у нього закінчився строк контракту за проєктом «18-24», але він вирішив залишитися на службі та підписав новий контракт.Про свою мотивацію залишатися у війську боєць Чорних Запорожців розповів АрміяІnfоrm.

«Я хотів мобілізуватися у 2022 році, але мене не взяли»

Стати військовим «Колумб» мріяв ще з часів АТО та ООС. Але тоді він був ще дитиною. Коли почалося широкомасштабне вторгнення він у перші ж дні намагався потрапити до війська. Однак його не взяли.«Ходив декілька днів поспіль, але мене не брали. Казали, аби я йшов вчитися», — згадує Валентин.Коли ж з’явилася можливість потрапити у військо за проєктом «18-24», він не вагався. Контракт підписав навіть попри те, що ще повністю не закінчив навчання в коледжі — там залишалося захистити дипломну роботу. Однак навчальний заклад пішов хлопцеві на зустріч і свій диплом Валентин отримав.

«У розвідці було складно, але я впорався»

У 72 окремій механізованій бригаді «Колумб» служив в окремому розвідувальному взводі. Здебільшого, працював із піхотою на спостережних постах. Але й доводилося брати участь у штурмі. Відверто зізнається, що було страшно, і цей період став для нього серйозною школою.«Перші виходи взагалі все цікаво було. Але після першого скиду з дрона, який був на мене, то почав боятися дронів. На наступний вихід було страшно йти. Але коли вже зайшов на позиції, стало легше», — згадує «Колумб».Після пів року служби він почав замислюватися — що робити далі? Звільнятися чи залишатися у війську? Більшість знайомих радили йому повернутися до цивільного життя.«Спочатку я планував зробити перерву, аби трохи відпочити. А потім йти на новий контракт. Деякі мої побратими так і зробили. Вони звільнилися, зробили перерву на декілька місяців, а зараз повертаються та підписують нові контракти», — розповідає Валентин.

«На наступний день після завершення першого контракту підписав новий»

Коли ж його перший контракт добігав кінця, нинішній командир запропонував залишитися в бригаді та перейти на іншу посаду.«Я вирішив залишитися. Молодий хлопець, є перспективи. Зокрема, щодо кар’єрного зростання в бригаді. На наступний день після завершення першого контракту я підписав новий. Зараз у мене інша робота, інші задачі. Розповідати про це багато не можу. Загалом, мені подобається. Спочатку важко було налаштуватися на новий графік. Але вже звик», — говорить «Колумб».Зараз його плани чіткі та амбітні:«Я йду на сержантське звання. А потім є плани підписувати новий контракт, аби йти в офіцери. Принаймні зараз такі плани, а далі подивимося, як воно буде».фото: відділення комунікацій 72 ОМБр

Хвостаті розвідники безпомильно виявили загарбників у лісопосадці та чітко вказали на їх присутність оператору безпілотника.— Бачу — два коти йдуть. Думаю: як це серед поля можуть іти два коти? Я подивився за тими котами хвилин п’ять і побачив, що вони йдуть до старої російської «еспешки», яку всі вважали давно покинутою, — розповідає боєць.Він переконаний, що саме увага до таких деталей, якими б дрібними та випадковими вони не здавалися, є надзвичайно важливою для повітряного розвідника.Про цей цікавий епізод, зміну військової спеціальності зі зв’язківця на оператора БПЛА та плани на майбутнє старший сержант Сергій на позивний «Фрегат» із 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта розповів АрміяІnfоrm.Боєць вважає, що саме дрони докорінно змінили перебіг війни і продовжать визначати характер бойових дій у майбутньому. Нині у 40-й артилерійській бригаді він бере участь у формуванні нового FРV-екіпажу.Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат»

Морський позивний з’явився випадково

30-річний Сергій із позивним «Фрегат» пройшов шлях від строкової служби у Донецьку та роботи зв’язківцем до оператора БПЛА і командира відділення безпілотних авіаційних комплексів.Його позивний — «Фрегат» — з’явився випадково, але з часом закріпився і став постійним. Військовослужбовцеві родом з Миколаївщини він нагадує про море, стрімкого морського птаха та стрункий військовий корабель.— Історія з позивним була смішна. Раніше нам позивні роздавали і на вузлі зв’язку мені попався позивний «Фрегат». Наступного разу позивні поміняли, а в мене він просто залишився.Хотіли взагалі дати мені позивний «Труба», але я сказав: ні, краще візьму «Фрегата». «Фрегат» пов’язаний із морем, і мені це подобалося. Сам я з морем не пов’язаний, просто я родом з Миколаївщини і мені подобається море, — розповідає Сергій.Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат»

З артилериста «Фрегат» став зв’язківцем

Перший військовий досвід «Фрегат» здобув ще під час строкової служби у внутрішніх військах, які після реформування стали Національною гвардією України. У 2013–2015 роках він служив у Донецьку і вже тоді відчув бажання пов’язати своє майбутнє з військом.Після строкової служби Сергій на рік повернувся до цивільного життя, а вже у травні 2016 року підписав контракт зі Збройними Силами України. Так він потрапив до 40-ї артилерійської бригади, де спершу служив старшим навідником, а згодом став зв’язківцем.— Після строкової служби я звільнився, а через рік підписав контракт. Потрапив у першу батарею 40-ї бригади старшим навідником. Невдовзі навчився професійно працювати з радіостанціями і перевівся на зв’язківця, служив на посаді начальника зв’язку дивізіону.З червня 2017 року і до 2021 року я був начальником зв’язку бригади. Потім прийшов молодий офіцер, якому я здав посаду, а сам перевівся в польовий вузол зв’язку бригади і вже звідти звільнився з контракту, — пригадує військовослужбовець.Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат»

Після 24 лютого 2022 року без вагань повернувся до війська

2021 року Сергій звільнився зі служби, бо хотів більше часу приділяти родині й пожити цивільним життям. Але після початку повномасштабного вторгнення повернувся до війська і попросив направити його саме до рідної 40-ї артилерійської бригади.— У листопаді 2021 року я звільнився зі служби. Думав більше пожити для сім’ї — дружини, дитини. Хотілося цивільного життя. Але не так сталося, як хотілося, бо у 2022 році почалася війна.Три місяці по суті я побув удома, а потім пішов до військкомату і попросив, щоб мене відправили назад у мою 40-ву бригаду.Я думав так: якщо потраплю в інші війська, мене знов будуть чомусь вчити, чого я не знаю. А якщо повернуся до себе в частину, на свою посаду, то я зможу відразу виконувати завдання і сам учити людей, які приходитимуть по мобілізації, — пояснює «Фрегат».Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат» із побратимом

«Сучасна артилерія без дронів неможлива»

Життя і тут внесло свої корективи — після пів року служби на посаді зв’язківця Сергію запропонували опанувати керування безпілотними літальними апаратами і він погодився навчитися літати на «Мавіку». Так почався його перехід у сферу безпілотних систем.— Десь пів року ще побув я зв’язківцем, а потім мені запропонували піти вчитися на «Мавік». На «мавікіста» вивчився у Харкові і потім багато літав з хлопцями під час бойових дій у Харківській області — проводив розвідку, коригував вогонь артилерії, — розповідає «Фрегат».За словами Сергія, безпілотники стали невіддільною частиною бойової роботи артилерійської бригади. Вони допомагають вести розвідку, виявляти й ідентифікувати цілі, коригувати вогонь гармат.— У нас артилерійська бригада, але є і безпілотні системи. Перед тим, як гармати зроблять перший постріл, наші пілоти проводять розвідку, знаходять цілі, встановлюють їхні координати. Сучасна артилерія без дронів неможлива, — наголошує військовий.Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат»

«Основна відмінність — це безпілотники»

Порівнюючи нинішню війну з періодом АТО й ООС, Сергій наголошує, що головні зміни відбулися саме у так званому «малому небі» — дрони кардинально вплинули на ведення бойових дій.— Війна дуже змінилася. Тоді, за часів АТО й ООС, дронів майже не було. Можна було виставляти якісь командно-спостережні пункти, можна було більш приховано пересуватися по передній лінії, доставляти провізію, боєкомплект.Зараз так не зробиш, бо небо дуже «брудне», крила й розвідка заважають. Треба вибирати погоду: туман, сильний дощ, сніг. Тільки по поганій погоді можна заїжджати. Тому основні відмінність — це безпілотники, — розповідає «Фрегат».Окремо він пояснює, як дрони змінили артилерійське коригування. Завдяки прямій трансляції з борта можна миттєво бачити місце розриву, коригувати координати наступного пострілу й уточнювати влучання.— Зараз, коли літаєш на «Мавіку», можеш давати пряму трансляцію. І вже по ній командир батареї чи старший вогневої позиції може онлайн коригувати свій постріл, якщо була похибка.Влучання тоді стає точнішим і час зменшується, бо картинку на вогневу позицію ти даєш в режимі онлайн. Тобто можна набагато швидше коригувати наступний постріл і наступне влучання, — пояснює Сергій.Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат»

Два коти в тумані та стара російська позиція

Серед напрямків, де Сергій виконував завдання, — Сіверський та Куп’янський, райони Борової, Синьківки, Кіндрашівки, Западного і Лиману Першого.Один із найбільш пам’ятних епізодів стався біля Джерельного на Харківщині. Тоді під час ранкової розвідки «Фрегат» помітив двох котів, а потім зрозумів, що біля старої позиції, яку вважали порожньою, перебувають російські військові.— З самого ранку я вилетів на розвідку. Стояв легкий туман: розвідку проводити можна, але видно не дуже добре. Дивлюся — в мене на борту сідає акумулятор. Думаю, якраз є ще зліва посадка, подивлюся її і буду повертатися.Бачу — два коти йдуть. Думаю: як це серед поля можуть йти два коти? Я подивився за тими котами хвилин п’ять і побачив, що вони йдуть до старої російської «еспешки», яку всі вважали давно покинутою.Я простежив за тими котами хвилин п’ять і бачу — з-під накриття видніється рука. Ага, думаю, знайшов одного! Вирішив затриматися і спостерігати. Як виявилось, росіян там було кілька, бо спочатку до вітру вийшов один, за ним другий, третій…росіяни, мабуть, думали, що в туман їх ніхто не помітить, бо ніхто не буде літати. Але їх спочатку знайшли коти, а за ними і я, — посміхається «Фрегат».Старший сержант Сергій на позивний «Фрегат» із побратимом

«FРV-дрони мають працювати у взаємодії з артилерією»

Нині у 40-й артилерійській бригаді формується новий екіпаж для бойової роботи з ударними FРV-камікадзе, створенням якого опікується «Фрегат». Основне завдання підрозділу — ураження техніки, особового складу, укриттів і бліндажів противника.— Я буду старшим екіпажу і пілотом. Нещодавно з навчального центру прибув ще один пілот. Також у нас є вибухотехнік, який відповідає за підготовку боєприпасів. Потрібно ще кілька людей, тож у нас є вакансії, — повідомив військовий і закликав охочих долучатися.Сергій переконаний, що спеціалізовані підрозділи ударних БПЛА в артилерійській бригаді є не лише відповіддю на виклики сучасного поля бою, але й майбутнім артилерії, адже переваги FРV-камікадзе та ніша їхнього застосування вже зараз є цілком очевидними.— FРV-дрони мають працювати у взаємодії з артилерією. Якщо артилерія не може точно уразити ціль, її може доповнити безпілотник. Якщо ж дрон не дістає чи у нього не вистачає вибухової потужності, по цілі може працювати артилерія, а дрони будуть її коригувати, — пояснює «Фрегат».Понад 10 тисяч «кабанчиків» по ворогу та «Золотий хрест»: історія артилериста 40-ї артилерійської бригади Нині Сергій вважає формування ефективного екіпажу ударних FРV-дронів своїм головним завданням. Він не приховує, що формально він має підстави для звільнення, адже виховує трьох дітей. Але поки залишається у строю — через побратимів, потребу передавати досвід і розуміння, що в умовах війни кожне звільнення означає додаткове навантаження на тих, хто залишається.Фото з особистого архіву героя.

Сьогодні збивають «шахеди», евакуюють поранених, підтримують піхоту і сідають там, де не може сісти ніхто.Армійська авіація — одна з найменш публічних, але водночас найуніверсальніших складових Сил оборони. За роки повномасштабної війни її екіпажі повністю змінили тактику, навчилися працювати в умовах тотального панування FРV-дронів, ешелонованої ППО та постійного полювання ворога.Пілоти Мі-8 з позивними «Крижик» та «Корж» ексклюзивно до Дня армійської авіації розповіли АрміяІnfоrm, чому сьогодні літати значно небезпечніше, ніж у 2022 році, як екіпаж стає одним організмом, чому вони гладять вертоліт перед польотом і що Україна вже має, чого поки не має жодна інша армія світу.

«Спочатку ми вчилися довіряти одне одному. Тепер працюємо як один організм»

Їхній екіпаж сформувався ще до повномасштабного вторгнення.«Корж» після випуску потрапив до бригади армійської авіації, де незабаром почав літати разом із «Крижиком».— Я спочатку літав з іншим екіпажем. А коли почали працювати разом із Крижиком, треба було перелаштовуватися. Коли звикаєш до одного стилю роботи, це непросто. Але згодом прийшла повна довіра. Він переконав мене, що треба просто робити так, як він каже, — усміхається льотчик.

Від колон без ППО до неба, переповненого дронами

За чотири роки війни тактика противника змінилася кардинально.Якщо у лютому 2022 року російські війська заходили великими колонами практично без розгорнутих систем протиповітряної оборони, то сьогодні ситуація зовсім інша.— Зараз є чітка лінія фронту, кілька ешелонів ППО, укріплені рубежі оборони. На початку вторгнення я з побратимами працювали по колонах із прямої видимості. Сьогодні бойове застосування — це зовсім інший рівень ризику, — говорить «Корж».Та найбільша зміна — навіть не ППО.— Основна проблема зараз — FРV-дрони. Їх просто неймовірно багато. Частина працює на оптоволокні, їх складно подавити. Є ще так звані “ждуни”, які просто сідають біля дороги й чекають. Це загроза не менша, ніж переносні зенітні комплекси.

Бойовий виліт починається за… десять хвилин

Романтика неба закінчується там, де починається бойова робота.Екіпажі перебувають у постійній готовності.— Від команди до зльоту проходить буквально сім-десять хвилин. Якщо задача приходить завчасно — аналізуємо маршрут, небезпечні ділянки, способи підходу. Якщо виклик терміновий — часу на все майже немає. Але система вже настільки відпрацьована, що цього вистачає.

«Перед польотом я глажу Мі-8 по створкам. Це дівчинка»

Попри холодний професіоналізм, у льотчиків існують власні традиції.«Крижик» перед кожним складним вильотом пише дружині коротке повідомлення.— Якщо відчуваю, що буде важка робота, пишу: “Кохаю”. Потім тихо читаю “Отче наш”. І завжди глажу вертоліт. Кажу: “Все буде добре. Збережи нас, а ми збережемо тебе”.«Корж» додає:— Мі-8 — це дівчинка. Коли завершую огляд, завжди тричі легенько плескаю її по створкам. Після цього можна летіти.І додають доволі серйозно:— Ніколи не можна ображати техніку. До неї треба ставитися з повагою.Особливе ставлення льотчики мають і до своїх шоломів. Вони давно стали частиною особистої історії кожного.У «Крижика» шолом розписаний під нього самого: позивний, символіка та фраза «Літай. Кохай. Стріляй». Він свідомо хотів мати власний шолом, який залишиться тільки його, тому придбав його за підтримки волонтерів.А ось «Коржа» серед побратимів легко впізнати ще за однією деталлю — любов’ю до рожевого кольору.— 24 лютого я мав їхати у відрядження. У сумці лежали цивільні речі, серед них — рожева кофта. З цією сумкою я фактично поїхав на війну. Перші тижні повномасштабного вторгнення провоював саме в ній. Відтоді майже завжди маю щось рожеве: футболку, худі або інший елемент одягу. Це вже стало моєю маленькою традицією, — усміхається льотчик.

Армійська авіація вже виконує завдання, яких ніколи не мала виконувати

Спочатку вертолітники створювалися для підтримки піхоти.Сьогодні ж їхня роль значно ширша.— Ми — армійська авіація, а саме рід військ у складі Сухопутних військ. Наше основне завдання — підтримувати піхоту. Але зараз ми ще й збиваємо “шахеди”, працюємо по повітряних цілях, евакуйовуємо поранених, перевозимо десант. Частину функцій, які традиційно виконують Повітряні Сили, зараз також беремо на себе.

«Ми показуємо неможливе на техніці, яка давно мала піти в історію»

Про Мі-8 льотчики говорять із величезною повагою.Але чесно визнають: її ресурс не безмежний.— Наша техніка вже давно працює за межами того, що прописано в інструкціях. Інженери, командування постійно її вдосконалюють, і це реально працює.Водночас екіпажі переконані: саме їхній бойовий досвід дозволить швидко освоїти будь-який сучасний західний гелікоптер.— Ми вже показуємо неможливе. Якщо нам дати сучасні навігаційні системи, нові комплекси наведення, сучасні вертольоти — мені навіть важко уявити, що тоді зможе показати українська армійська авіація.

Операції, які вже стали історією

Говорити можна далеко не про все.Втім, деякі операції вже увійшли в історію.— Азовсталь. Зміїний. Початок перехоплення “шахедів”. Це вже сторінки історії української авіації. Але дуже багато операцій ще залишаються закритими.Особливе місце займають саме перехоплення ударних безпілотників.— Коли збиваєш повітряну ціль, розумієш: щойно ти врятував чийсь будинок. Чиюсь машину. А найголовніше — чиєсь життя.

«За одним 30-секундним відео стоять сотні людей»

Льотчики категорично не погоджуються із тим, що всю славу повинні отримувати лише екіпажі.— Люди бачать красиве відео польоту. Але за цими тридцятьма секундами — сотні людей. Техніки, інженери, забезпечення.Після польоту екіпаж їде відпочивати.Технічний склад залишається біля машини.— На спеці. На морозі. Усунути відмову. Зарядити. Перевірити. Підготувати до нового бойового вильоту. Саме вони роблять так, щоб ми могли знову сісти в кабіну. Це титани авіації.

«Не плутайте нас із Повітряними Силами»

Одна з головних речей, яку хочуть донести пілоти цивільним, — армійська авіація має власне призначення.— Дуже багато людей думають: усе, що літає — це Повітряні Сили. Насправді це не так. Армійська авіація — окремий рід військ у складі Сухопутних військ із власними завданнями. Ми можемо сісти в лісі, зависнути над водою, евакуювати поранених, підтримати піхоту, працювати по наземних і повітряних цілях. Саме тому її потрібно розвивати окремо.

«Після перемоги світ стоятиме в черзі за нашим досвідом»

Пілоти впевнені: після війни Україна стане одним із головних центрів бойової авіаційної експертизи.— Нашого досвіду зараз немає ніде у світі. Його потребуватимуть інші держави. Головне — не віддати його задарма. Якщо вже ділитися, то в обмін на нову техніку, сучасні вертольоти, системи ППО.

«Не потрібно народитися в кабіні вертольота, щоб стати льотчиком»

Попри війну, екіпаж переконаний: саме зараз Україна виховує покоління найвмотивованіших військових пілотів за всю історію незалежності.«Крижик» каже, що часто спілкується зі студентами й абітурієнтами та постійно чує одну й ту саму думку — нібито стати військовим льотчиком можуть лише “свої”.— Я багато разів чув від молоді, що льотчиком можна стати лише через зв’язки або якщо ти народився в родині авіаторів. Насправді це зовсім не так. Якщо тобі подобається небо, літаки, вертольоти чи безпілотники — усе реально. Потрібні: хороше здоров’я, знання математики, фізики, англійської мови і бажання працювати. Решту дає навчання.Водночас «Корж» переконаний, що нинішні курсанти приходять до авіації вже з іншим рівнем мотивації, ніж це було до великої війни.— Вони вже знають, заради чого навчаються. Вони бачать приклади бойових екіпажів, знають про операції, які виконують наші льотчики, розуміють, що після випуску не сидітимуть без роботи. Бути курсантом і не хотіти літати зараз, мені здається, просто неможливо.Окремо льотчик говорить і про зміни у підготовці майбутніх офіцерів.— Коли ми навчалися, курсанти отримували стипендію у двісті гривень. Зараз першокурсники вже мають грошове забезпечення близько восьми тисяч гривень, а згодом — ще більше. І це правильно. Армія повинна ставати сильнішою, а система підготовки — кращою. «Крижик» наголошує: сучасна авіація — це не лише пілоти.— Якщо за станом здоров’я людина не може стати льотчиком, це не означає, що її місця немає в авіації. Є десятки спеціальностей — техніки, інженери, фахівці забезпечення. Льотчик — лише вершина айсберга. Без усіх цих людей жоден вертоліт просто не підніметься в небо.

«Ми бачимо, коли ви нам махаєте»

Наприкінці розмови льотчики говорять уже не про війну.Про людей.Вони згадують хлопчика, який щоразу вибігав із прапором, коли пролітав їхній екіпаж.Одного дня вони сіли поруч і передали йому пакунок зі смаколиками.Згадують і літніх людей на Донеччині, яким скидали продукти з вертольота.А через два роки отримали повідомлення від їхньої доньки.Батьки вижили та виїхали. — Ми все бачимо. Ми бачимо людей, які нам махають. І це дуже підтримує.Повні кавалери ордена Богдана Хмельницького За роки повномасштабної війни обидва льотчики були відзначені державними нагородами.«Крижик» і «Корж» є кавалерами ордена Богдана Хмельницького ІІІ, ІІ та І ступенів. Найвищі відзнаки вони отримували особисто з рук Президента України за успішне виконання бойових завдань та мужність, проявлену під час захисту держави.Самі ж льотчики говорять про нагороди дуже стримано.— Для нас найголовніше — щоб усі поверталися додому. Решта — це вже наслідок нашої роботи.

«Не забувайте, завдяки кому можете жити звичайним життям»

Наостанок льотчики просять лише про кілька речей.Підтримувати військових.Допомагати ветеранам.Пояснювати дітям, що люди з ампутаціями чи психологічними травмами — це не привід для страху чи насмішок, а привід для поваги.І пам’ятати, що війна триває.— Не переставайте донатити. Не забувайте, завдяки кому можете гуляти, працювати, обіймати рідних. І цінуйте тих, хто сьогодні тримає небо.Саме це, кажуть «Крижик» та «Корж», і є головною причиною щоразу знову запускати двигуни Мі-8. Навіть тоді, коли небо стало найнебезпечнішим місцем на війні.Фото Тараса Перетятка та з особистого архіву «Крижика» та «Коржа».

Про час початку Курської операції боєць 48-ї інженерної Кам’янець-Подільської бригади Роман з позивним «Бусінка» дізнався трохи більш як з добу, тож часу на підготовку було обмаль.Однак як командир відділення він ретельно спланував дії підрозділу і з другої спроби військові подолали рубіж ворожої оборони, проклавши безпечний шлях через мінне поле.Успішне виконання завдання стало можливим завдяки попередньому бойовому досвіду військового інженера, який став до лав до ЗСУ ще 2020 року і пройшов найгарячіші напрямки фронту.Про свій бойовий шлях та роль інженерних військ у сучасній війні старший сержант 311-го окремого інженерно-саперного батальйону 48-ї інженерної Кам’янець-Подільської бригади Роман «Бусінка» розповів АрміяІnfоrm.Роман на позивний «Бусінка» / фото з особистого архіву героя

«Перші дні запам’яталися тривогою»

До рішення укласти контракт зі Збройними Силами 26-річний Роман з Вінничини навчався на будівельника, працював у харчовій промисловості. Стати до лав війська через війну, що ятрилася на сході країни, він вирішив ще 2020 року.— Зараз маю звання старшого сержанта. Починав службу солдатом і поступово дійшов до старшого сержанта. Нинішній позивний «Бусінка» виник поміж друзями — у 2022 році ми працювали в одній саперній групі, жартували, і цей позивний мені прижився, — посміхається військовий.Вже до початку широкомасштабного вторгнення Роман виконував бойові завдання. У 2021 році він займався інженерним обладнанням позицій на передовій на Донеччині, тож і початок великої війни зустрів на «нулі» — у районі селища Верхньоторецьке Покровського району Донецької області.— До початку повномасштабного вторгнення теж довелося брати участь у бойових діях. У 2021 році ми працювали на передовій, обладнувати позиції. Перші дні запам’яталися тривогою — не так за себе, як за рідних, які були тоді в Києві.Та й у мене ще не було тоді навичок ведення бойових дій, була постійна напруга. То вже потім якось звик, притерся до цього всього, — пригадує Роман кінець лютого — початок березня 2022 року.Фото з особистого архіву героя

За оборону Слов’янська нагороджений орденом «За мужність»

У перші місяці великої війни Роман перебував у складі інженерної групи, яка допомагала облаштовувати позиції морським піхотинцям. Згодом брав участь в обороні Слов’янська на Ізюмському напрямку.— Спочатку ми були прикомандировані до батальйону морської піхоти й допомагали їм обладнувати позиції. Потім нас вивели, створили саперну групу, і ми вже займалися обороною Слов’янська з боку Ізюма — район Богородичного, Святогірська, Коров’ячого Яру, Довгенького.У 2022 році, з березня по червень, під час оборони Слов’янська, я виконував інженерні завдання разом у складі саперної групи. Ми встановлювали інженерні загородження, мінували та розміновували, — розповідає «Бусінка».За героїзм та самовіддані дії під час виконання бойових завдань Романа відзначили високою державною нагородою — орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Оцінюючи оборонні споруди початку широкомасштабної війни, Роман говорить, що вони були добрими як для позиційної війни часів АТО й ООС, але не завжди достатньо якісними для інтенсивних бойових дій. Водночас ці позиції все ж виконали свою роль — допомогли стримувати ворога на Донеччині.— Оборонні споруди, які були підготовлені до повномасштабного вторгнення, якщо чесно, були недостатньо якісні. Вони не були повністю облаштовані під такі інтенсивні бойові дії. Але свою роль вони, звісно, зіграли. На Донеччині були сконцентровані основні сили, тому там не було такого просування ворога, як на інших напрямках.На Донеччині все тоді було дуже на межі. Один із епізодів початку війни мені добре запам’ятався. Це був початок квітня, біля населеного пункту Довгеньке. Ми встановлювали мінні поля й потрапили під обстріл. Нашого командира групи поранило, ми тоді трохи розгубилися.Але саме завдяки командиру ми всі тоді вийшли живі й здорові. Командир потім підлікувався, пройшов реабілітацію і далі продовжив виконувати завдання, — розповідає Роман.Фото з особистого архіву героя

Після «Змія Горинича» опанував МІСLІС

Наприкінці 2022 року Романа вивели на пункт тимчасової дислокації для відновлення, навчання та підготовки до подальших бойових дій. У 2023 році, під час наступальних дій на півдні, він навчав суміжні підрозділи працювати з установками розмінування. Саме тоді опанував американську систему МІСLІС — М58 Міnе Сlеаrіng Lіnе Сhаrgе.— У самому наступі тоді я безпосередньої участі не брав, але навчав суміжні підрозділи працювати з установками розмінування і давав їм необхідні саперні знання. Взагалі у 2023 році особисто для мене багато змінилося. Я набув багато навичок, навчався вже на іншій спеціальності — інженерному розгородженню. Зокрема, опановував американську установку розмінування МІСLІС.МІСLІС почали застосовуватися під час Запорізького наступу й американська техніка показала себе дуже ефективно. Я добре знаю радянську УР-77, і, на мою думку, МІСLІС виявився ефективнішим.МІСLІС — це причіпна установка — у нас були броньовані машини МаххРrо й установка причіплялася ззаду як причіп. Машина виїжджала на рубіж, далі був пуск і підрив. Ширина проходу, здається, була до п’яти метрів, довжина — близько 105 метрів. І сам вибуховий заряд сильніший, ніж у радянських зразків, — пояснює військовий.Як працюють системи лінійного розмінування М58 (США) і Міnröjnіngsоrm (Швеція)На Запорізькому напрямку Роман побачив, наскільки серйозно російські війська готували оборонні рубежі. За його словами, ворожі лінії були продуманими й свідчили про системну інженерну підготовку противника.— Лінія оборони, яку росіяни підготували на півдні, була досить продумана. Вони розуміли, що ми спробуємо повертати наші землі, тому дуже сильно до цього готувалися. На жаль, тоді вдалося пробити тільки одну лінію, — пригадує Роман.Фото з особистого архіву героя

На Курщину «Бусінка» увірвався попереду перших

У 2024 році Роман Кушнір брав участь у Курській операції як командир відділення. Тоді його підрозділ придали до 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади і він став одним із перших, хто пробивав кордон, розміновуючи як українські, так і ворожі загородження.— У Курській операції я брав участь разом із 80-ю десантно-штурмовою бригадою. Тоді я вже був командиром відділення і нас прикомандирували до бригади. Наше завдання полягало в тому, щоб пробити першу лінію загороджень — і наших, бо наш кордон там теж був сильно замінований, і загороджень противника. Ми діяли пішою групою, зі своїм саперним обладнанням.Операція почалася 6 серпня. Про завдання, яке ми мали виконати, я дізнався 4 серпня ввечері. Часу на підготовку було дуже мало, але задача була зрозуміла і добре спланована — командири 80-ї бригади дуже детально довели, що і як ми маємо зробити, які мають бути наші дії за різних варіантів розвитку подій, якими є основний план А і запасний план Б, — пригадує старший сержант.«Петрович» пішов за своїх попереду перших: історія повного кавалера ордену «За мужність» Михайла РозгонюкаПершу спробу прориву пішою групою противник відбив, тому українським військовим довелося відійти. Натомість запасний план спрацював і відділення Романа виконало поставлене бойове завдання.— За планом А ми мали зайти пішою групою і пробити хоча б стежку. Але вперлися тоді в опорний пункт противника, росіяни відкрили по нас вогонь. Нам дали наказ відступити, і потім ми зайшли через запасний маршрут.На Курщині я перебував з 6 до 16 числа, добре пам’ятаю всі ці 10 днів. Ми пішли далі за лінію кордону, щоб підтримувати наступаючі сили. Запам’яталося, як ми проходили пішки, як займали населені пункти, як обходили їх, — розповідає військовий.За успішні дії під час Курської операції Романа вдруге нагородили орденом «За мужність» (другого ступеня).Фото з особистого архіву героя

Після Курщини Роман опанував безпілотники

Після Курської операції Роман брав участь в обороні Сумщини — облаштував позиції, мінував передній край, готував усе необхідне для стримування ворога на кордоні після відходу наших військ з території рф.— Коли наші сили вийшли з більшої частини Курської області, росіяни спробували наступати через кордон. Однак далеко від кордону росіяни не просунулися. Вони трохи вклинилися і зупинилися. З того часу жодного суттєвого просування в них немає, — каже військовий.Згодом роту, в якій служить Роман, переформували на роту дистанційного мінування. Це стало одним із прикладів того, як інженерні війська переходять від традиційного мінування й розмінування до використання безпілотних і роботизованих систем.— Після Курської операції нашу роту переформували. Ми стали ротою дистанційного мінування. Почали мінувати з «Вампірів», «Немезисів» і зараз теж це робимо. Замість саперних груп створилися екіпажі, почали навчатися пілоти й наземна група.Дистанційне мінування для мене було чимось зовсім новим. Ми звикли ходити пішки, механізовано розміновувати, а тут з’явилася зовсім інша сфера інженерної діяльності. Нам сказали, що дають дрони й будемо мінувати з їхньою допомогою. Також опановуємо наземні роботизовані комплекси, вони вже є у нас в підрозділі, — розповідає старший сержант.Фото з особистого архіву героя

«Інженерні війська — справді універсальні»

Досвід Романа показує, як змінилися інженерні війська від початку широкомасштабного вторгнення. Якщо у 2022 році ключовими завданнями були облаштування позицій, мінування, розмінування та стримування противника, то зараз значно зросла роль дистанційного мінування, БПЛА та наземних роботизованих платформ.Нині підрозділ застосовує дрони «Вампір» і «Немезис» для дистанційного встановлення протипіхотних, протитранспортних і протитанкових мін. Безпілотники також можуть використовуватися для доставки провізії та встановлення інженерних загороджень.— Таке мінування виконується і перед противником, і в його тилу, і по позиціях. Скидаються протипіхотні міни, протитранспортні та протитанкові засоби, засоби проти важкої техніки.Також здійснюємо доставку води, боєприпасів, продовольства, скидаємо її нашим бійцям на передній край. Використовували й інженерні загородження типу «єгози» — скидали їх на передній край, на стежки, у посадки — всі ймовірні шляхи просування ворога.Інженерні війська у сучасній війні мають дуже велике значення. Ми багатозадачні — можемо мінувати, розміновувати, обладнувати позиції, можемо працювати дистанційно. Інженерні війська — справді універсальні, бо виконують дуже широкий спектр завдань, — підсумовує Роман.

Це ще й підтримка бойових підрозділів безпосередньо на полі бою. Мінування переднього краю, проходи у ворожих мінних полях — все це небезпечна, але дуже важлива робота інженерів, девіз яких: «попереду перших».АрміяІnfоrm розповідає історію бійця 91 окремої Охтирської бригади підтримки з позивним «АС/DС», який пройшов контрнаступ на Півдні та разом з бойовими підрозділами заходив на Білгородщину.

«Дружина казала, що я і в армії знайшов собі рок-н-рол»

«Якось підрив заряду нашої УР-77 викликав ланцюгову реакцію і розірвалося усе мінне поле. Якби це знімали на дрон, то були б кадри, схожі на апокаліпсис», — згадує один з моментів своєї служби військовослужбовець 91 бригади підтримки Дмитро на позивний «АС/DС».Свій позивний він отримав не випадково. Працюючи на машині для розмінування УР-77, Дмитро завжди вмикав колонку з піснями рок-гурту АС/DС, так і з’явився позивний.У військо Дмитро пішов добровольцем на самому початку широкомасштабного вторгнення. У ніч з 24 на 25 лютого 2022 року він разом із друзями-футбольними фанатами з Дніпра вирішував, куди йти. Хлопці потрапили до бойової бригади, а Дмитро через відсутність військового квитка затримався, і згодом опинився в навчальному центрі, де готували інженерів.«Як виявилося, я знайшов себе тут. Дружина казала, що я і в армії знайшов собі рок-н-рол. Найвеселіше місце в інженерних військах — це робота на „УРці“», — згадує Дмитро.«УРка» — це самохідна реактивна установка УР-77, призначена для розмінування. Вона має спеціальний заряд масою до 900 кг тротилу та гальмівний трос у 450 метрів. Після запуску все навколо розривається, створюючи прохід.«Кілзони», фортифікації та антидроновий захист: як інженери 91 бригади підтримки облаштовують оборонні рубежі

Від Херсонщини до Білгородщини: нестандартне застосування техніки

Першим бойовим хрещенням для Дмитра стала Херсонщина в районі Давидового Броду. Вже в перший день розвантаження підрозділ потрапив під ворожий обстріл фосфором. Каже, що той феєрверк він запам’ятав на все життя.Далі були херсонський контрнаступ та складна операція на Запоріжжі під Роботиним. Там перед інженерами стояла надскладна задача — зробити проходи у ворожих мінних загородженнях для підрозділів, які йшли в наступ.«У нас задача була дійти до Пологів. Саме ми мали пройти ворожі рубежі замінованими полями. Ми робили по декілька виїздів на день. Але було дуже важко. Заміновано було все, що тільки можна. Складно було підійти на ту відстань, яка була потрібна для нашої роботи. Ми дуже сильно готувалися до цього. Вся техніка, весь особовий склад. Все планували. Задачу ми всі знали на пам’ять. Але на жаль, не вийшло зробити усе», — згадує Дмитро.УР-77 періодично доводилося використовувати нестандартно. Іноді це було сплановано, а іноді й випадково.«Якось була у мене задача зробити прохід. Але вийшло так, що ми кинули заряд трохи не туди і накрили бліндаж. Але як потім з’ясувалося, то був дуже великий бліндаж і там було багато ворожої піхоти. Потім комбат підрозділу, в інтересах якого ми працювали, вручав мені нагороду. Бо якщо б вони послали людей зачищати той бліндаж, то було б багато жертв. А так вони зайшли і лише познімали зброю з уже мертвих окупантів», — розповідає боєць.А під час операції на Білгородщині, коли на ворожу територію заходили підрозділи Шейха Мансура, РДК та Легіону «Свобода Росії», у Дмитра була дуже цікава задача — не зробити прохід у мінних полях, а знищити певну будівлю.«Ця будівля використовувалася, як пункт зв’язку. Вона була вся в ретрансляторах, антеннах. Ми зайшли та рознесли її. Вона розлетілася на шматки. Щоправда, на відході нашу машину уразив ворожий „Ланцет“. Тому далі всьому екіпажу доводилося виходити самостійно», — згадує «АС/DС».Екіпажу вдалося без втрат залишити ворожу територію. А за цю операцію Дмитра нагородили «Золотим хрестом».«За тиждень насипали 3 тисячі мін і загнали ворога в “кілзону”»: як інженери 91-ї бригади підтримки перетворили дрони на інструмент дистанційної війни

«Попереду перших»

Однак зараз ситуація на полі бою сильно змінилася. Через велику кількість дронів в повітрі, використовувати УР-77 стало практично неможливо. Тому Дмитро здебільшого працює, як сапер. Встановлює різні загородження — єгоза, малопомітні перешкоди, міни ТМ-62, ОЗМ. Досить часто його група працює безпосередньо на лінії бойового зіткнення.Фото: Олександра Марченко / АрміяІnfоrm«Чомусь багато хто думає, що інженери працюють в більш безпечних умовах. Але це не так. Наш девіз — „попереду перших“. Наприклад, піхота сидить на СП-шках. А у нас задача — обтягнути їх єгозою. Тобто ще ближче підходити до ворога. Ми буквально за кілька хвилин встигаємо вискочити, натягнути єгозу та ще й ОЗМ (протипіхотна міна) поставити. Так що робота ця дуже важка. Але й потрібна. На скільки ми зможемо все „затягнути“, на стільки ми зможемо затримати ворога», — говорить Дмитро.Щоправда зараз він відновлюється після кульового поранення. Тому очолює групу прикриття для хлопців, які встановлюють та ремонтують антидронові сітки над дорогами. Його група вже збила 6 ворожих дронів, полюючи на «Ланцети», «Молнії» та FРV-дрони. Проте сам Дмитро говорить: як тільки повноцінно відновиться, одразу повернеться до своєї саперної групи.

Буквально два тижні тому він завершив свою службу і повернувся до цивільних справ.

Від «Резерв » до окопів Харківщини

Для Олександра рішення долучитися до війська було досить спонтанним. Будучи студентом КПІ, він перервав своє навчання для того, щоб підписати контракт.«Сумно мені стало в цивільному житті. Захотілося гострих відчуттів», — розповідає він.Пошук вакансій розпочався з мобільного застосунку «Резерв », де він знайшов програму «18-24». З-поміж доступних варіантів обрав 72-гу окрему механізовану бригаду і залишив заявку. Згодом приїхав в підрозділ та оформив документи. Далі — БЗВП, фахова підготовка, і, зрештою, вихід на бойові позиції.У війську «Нуар» отримав посаду стрільця-снайпера. І здобув відповідну фахову підготовку.«Але здебільшого я виконував обов’язки піхотинця. Ходив на позиції. У нас на Харківщині була така ділянка, де практично не було можливості працювати снайпером», — згадує «Нуар».

Десь за тиждень до завершення контракту мене вивели з позицій

Процес завершення служби для «Нуара» був простим та швидким. За два місяці до закінчення контракту до нього звернувся діловод і спитав, чи планує він продовжувати службу, чи буде звільнятися. «Нуар» вирішив звільнятися.«Я написав рапорт. Десь за тиждень до завершення контракту мене вивели з позицій. Процедура звільнення почалася ще в районі виконання завдань, а фінальні документи я вже отримував на ППД (пункті постійної дислокації). У цьому плані жодних питань чи нарікань не було, адже все пройшло згідно із умовами контракту», — розповідає він.Після отримання документів наступним кроком було звернення до ТЦК та СП для оформлення гарантованої відстрочки, передбаченої умовами контракту. Зараз у застосунку «Резерв » в Олександра відображається статус відстрочки терміном на один рік.

Повернення до цивільного життя

За рік служби накопичилося чимало справ в цивільному житті, говорить Олександр. Тому наступний рік він хоче присвятити собі, навчанню та роботі.«Планую відновити навчання в університеті, хочу отримати диплом бакалавра. Адже для підписання контракту я переривав навчання. Також паралельно буду працювати», — ділиться планами «Нуар».Але двері до армії він залишає відчиненими. Каже, що коли термін відстрочки збігатиме, він повернеться до думки про новий контракт. Маючи за плечима бойовий досвід, він зможе обирати свій шлях у війську.«Про свій вибір не жалкую, — підсумовує „Нуар“. — Не спробуєш — не зрозумієш, що це таке».Фото героя та відділення комунікацій 72 ОМБр

Він витягував поранених побратимів, а потім сам наступив на міну та втратив ногу. Після ампутації — повернувся до війська.Позивний Петра — «Танк».Він сміється, що тепер «з підбитою гусеницею», але з титановою — і ще кращою.Його історія — не про пафос. Вона про людей, які після всього пережитого все одно залишаються у строю.

«У ТЦК сказали: місць немає»

У 2022 році, коли почалося широкомасштабне вторгнення, Петро пішов до військкомату добровольцем. Там відповіли коротко: місць немає, запишемо в резерв.— Потім я подумав — і сам призвався в ДШВ у Житомирі, — згадує військовий.Навчання у 199-му центрі, а далі — 46-та окрема аеромобільна Подільська десантно-штурмова бригада. Бойові виходи: Херсонщина, Бахмут, Соледар, Кліщіївка, Новотроїцьке.До війни «Танк» не служив строкову службу. Працював механіком і слюсарем на підприємствах, був інженером-механіком на Полтавському алмазному заводі.У мирний час — «обмежено придатний».У воєнний — пішов штурмувати.

«Ти їдеш на бойову — і не знаєш, що буде за хвилину»

Свій перший бойовий вихід пам’ятає до деталей.Броньована машина. Херсонський напрямок. Висадка десь між Давидовим Бродом і Великою Олександрівкою.— Це навіть не страх був. Швидше — невідомість. Ти знаєш, що їдеш на бойову операцію, але не знаєш, що буде далі.Найсильніше в пам’яті Петру закарбувався момент входу в Херсон.До багатоповерхівки залишалося буквально кілька кроків. Потім — приліт.— Просто виключили світло. Я дістав важку контузію, мене засипало. Хлопці витягли вже мене непритомного. Ще трохи — і задихнувся б.Прокинувся вже після вибуху:— Відкриваєш очі, все болить, голова розривається, і ти не можеш зрозуміти, де ти взагалі.Після госпіталю «Танк» повернувся у свій підрозділ уже бойовим медиком.Каже: тактичну медицину знав найкраще, постійно вчився, готувався проходити окремі курси.Але війна внесла свої корективи. Нове важке поранення. І списання з ДШВ…

«Або сапер, або повар»

Після рішення ВЛК Петро почав шукати нову посаду. Вибір був невеликий…— Мені сказали: або сапер, або повар. Ну, повар — ні. А сапер… Сапери, як і десантники, завжди йдуть першими.Він перевівся у саперний підрозділ, пройшов навчання та знову повернувся на фронт. Там і стався вибух.«Танк» наступив на міну ПФМ — ту саму «пелюстку», яку сапери називають однією з найпідступніших.— Вона не обов’язково вбиває. Вона калічить. І найгірше — її дуже важко помітити.Після вибуху — ампутація ноги. Потім протез. І знову повернення на службу.— Якщо я можу тримати зброю — значить, я можу воювати.

«Я в армії або до перемоги, або вперед ногами»

Петро говорить це абсолютно спокійно. Без театральності, а як чисто свідомий вибір. Каже, що найбільше його тримає усвідомлення: багато побратимів з першого призову вже загинули.— Нас дуже мало залишилося… — і додає: — Якщо я можу щось робити — збивати ті самі “Шахеди”, працювати, допомагати — я буду це робити.Також він наголошує, що зараз необхідно більше практики: не на папірці, не картинки, а реальний досвід тих, хто це пройшов.

«Чим більш звихнутий сапер — тим крутіша фантазія»

Про саперну справу «Танк» говорить майже як про окрему філософію.Каже: це постійна війна інтелектів. А противник вчиться дуже швидко.Також військовий розповідає про розтяжки на рівні плечей, замасковані гранати у дверях, «вибухові сендвічі» та пастки для самих саперів.— На хорошого сапера завжди знайдеться ще кращий, адже росіяни мають дуже сильних фахівців —  зуби можна обломати.Водночас наголошує: українські військові мають рамки міжнародного права, яких дотримуються.— У ворога рамок немає.

«Люди думають: якщо “Шахед” лежить — значить безпечний»

Окрема тема, яка його щиро злить — цивільні, які тягнуть уламки дронів додому або продають їх на ОLХ.— Люди думають: о, бензин є, моторчик цілий. Але вони не розуміють, що всередині можуть бути пастки навіть для саперів.Петро пояснює: росіяни встановлюють додаткові вибухові механізми навіть для тих спеціалістів, які будуть розміновувати БПЛА.Тому сапери працюють годинами. Повільно, обережно, часто дистанційно.— Якщо бачите щось підозріле — не чіпайте. Просто не лізьте туди.

Чикаго, протез і пам’ять про загиблих

Нещодавно «Танк» повернувся зі США, де взяв участь у спортивному заході в Чикаго.Для нього це була не просто дистанція.— Треба пройти за тих, кого вже немає.На реабілітації йому виготовили спортивний протез. Каже, хотів перевірити себе — чи витримає. Витримав. Але визнає чесно: біг дається важко.Для професійного бігового протеза потрібна ще одна операція. І він навряд чи на неї погодиться.— Мені важливіше, щоб протез працював у звичайному житті і на службі.Тому тепер більше думає про паверліфтинг чи армреслінг.

«Танк» з титановою гусеницею

Позивний «Танк» він отримав ще в навчальному центрі.— Я дядя немаленький був, то так і причепилося.Каже, побратими жартують: тепер танк трохи підбитий.Він відповідає:— Нічого. Мені титанову гусеницю поставили.Потім уже серйозніше додає:— Треба постійно вчитися. Удосконалюватися. Бо війна теж постійно вчиться.У нього — дві нагороди за поранення, відзнака Головнокомандувача та «Хрест доблесті».Але складається враження, що найголовніше для нього — не медалі, а можливість далі бути поруч зі своїми. І далі тримати стрій.Фото з особистого архіву «Танка» та Повітряного командування «Схід»

Перед кожним бойовим вильотом торкається рукою літака, ніби вітається з живою істотою. А в кабіні завжди возить фото дружини — свій маленький талісман.Льотчик-винищувач МіГ-29 із позивним Dеnfіх говорить спокійно. Але за цією спокійною інтонацією — десятки бойових вильотів, ухилення від російських ракет, знищені «шахеди» та постійне усвідомлення: одна помилка в небі може коштувати життя.

«Я припиняв будь-яку справу, поки літак не зникав із поля зору»

— Коли Ви вперше зрозуміли, що хочете літати?— Напевно, ще в дитинстві. Я народився у Сумах, там не було військової авіації, але я постійно бачив цивільні літаки в небі. І кожного разу, коли вони пролітали, я просто зупинявся й дивився. Будь-яку справу припиняв, поки літак не зникав із поля зору.Тоді я почав уявляти: а що там у кабіні? Що бачить пілот? Що він відчуває? І з того моменту мені захотілося не просто бути пасажиром — захотілося самому літати.— Рідні підтримали ваш вибір?— Мама переживала. Для неї це означало відпустити мене з дому. А от тато дуже радів. Він сам колись мріяв стати пілотом, але не склалося. Виходить, я здійснив і свою мрію, і його.

«Мій літак — це жива машина з характером»

Сьогодні Dеnfіх літає на МіГ-29. Каже: винищувач неможливо сприймати просто як техніку.— Це жива машина з характером. Дуже потужна, швидка, різка. Але водночас вона вимагає абсолютної концентрації. Небо дає емоції, які неможливо порівняти ні з чим.Перед бойовими вильотами він завжди робить одне й те саме.— Я людина віруюча, тому перед польотом молюся. А ще завжди беру із собою фото дружини. Це мій талісман. І коли приходжу до літака, то завжди торкаюся його рукою — ніби вітаюся.

«Кожен другий виліт — це втеча від ракети»

За роки великої війни пілот знищив близько двадцяти повітряних цілей — крилатих ракет і дронів. Працював на Сумському, Запорізькому та Херсонському напрямках.Каже: найнебезпечнішими стали польоти поблизу лінії бойового зіткнення.— Майже кожен другий бойовий виліт — це ситуація, коли по тобі працює російська ППО. І тоді починається буквально втеча від ракети.У такі моменти часу на емоції немає.— Ти отримуєш інформацію про пуск ракети й одразу маєш реагувати. Максимальна концентрація. Адреналін. Ти просто повинен вивести літак із зони ураження.— Були моменти, коли ракета проходила критично близько?— Було приблизно кілометрів двадцять. Для землі це далеко. Для неба — критично близько.

«Збити “шахед” — не так просто, як багатьом здається»

Льотчик зізнається: його дивує, коли люди применшують складність роботи винищувальної авіації проти дронів.— Усі думають: це ж просто “шахед”. Але проблема в тому, що винищувач — дуже швидкий літак. А дрон маленький і малошвидкісний. Його складно захопити, складно правильно підійти до цілі. І коли ти зближуєшся — у тебе буквально секунди на рішення. Бо є ризик навіть врізатися в нього.Після успішного ураження емоції інколи прориваються просто в кабіні.— Коли бачиш підрив ракети в повітрі — це неможливо передати словами. Ти розумієш: цей виліт був не даремний, і ця ракета не долетить у чиєсь місто.«Після польоту відчуваєш себе так, ніби цілий день тягав щось важке»Найскладніше, каже Dеnfіх, — не фізичне навантаження, а постійна концентрація.— У польоті неможливо розслабитися. Ти весь час контролюєш усе навколо. І коли повертаєшся на землю, організм лише тоді дозволяє собі відпустити напругу. Після бойових вильотів ти просто знесилений.Окрема тема — втрати.— У мене загинули побратими. Я був на їхніх похоронах. Це дуже важко. І тоді з’являється страшенна злість на ворога.

«Люди бачать романтику. Але за нею — величезна відповідальність»

Попри ризики, він не приховує: любить свою професію.— Люди часто бачать тільки красиву картинку польотів і романтизують це. Але за нею стоїть величезна робота, дисципліна, психологічне навантаження. Хоча так — я кайфую від того, що роблю.І навіть після сотень годин у небі його досі вражає Україна згори.— Я кожного разу дивлюся на нашу землю й думаю, наскільки вона красива. Літом, восени, взимку — кожен політ особливий. І якщо колись буде мій останній політ, я хотів би просто насолодитися небом України й запам’ятати його таким — мирним і вільним.

«Якщо це ваша мрія — не бійтеся важкого шляху»

Сьогодні Dеnfіх часто отримує повідомлення від дітей і підлітків, які теж хочуть стати пілотами.І його відповідь для них проста:— Якщо це справді ваша мрія — не бійтеся важкого шляху. Наполегливість, дисципліна і любов до неба можуть привести набагато далі, ніж здається на початку.А для всіх українців у нього є ще одне прохання:— Цінуйте кожен день у своїй країні. І допомагайте — хто чим може. Не обов’язково бути військовим. Волонтерство, підтримка, будь-яка справа — усе це наближає той день, коли над Україною буде мирне небо.Фото Командування Повітряних Сил Збройних Сил України та з особистого архіву льотчика-винищувача МіГ-29 з позивним Dеnfіх

Попри те, що основним засобом ураження на фронті поступово стали дрони, артилерія своєї актуальності не втратила і залишається одним з найпотужніших засобів ураження. А в гармашів залишаються козирі, які не можуть перекрити БПЛА. Про те, як змінилася бойова робота «богів війни» за роки широкомасштабного вторгнення, АрміяІnfоrm розповів командир гармати 40 ОАБр Василь на позивний «Чайка». 

Від «Гіацинта» до вітчизняної «Богдани»

Василь у війську ще з 2019 року. Починав номером обслуги, згодом став старшим навідником, а потім прийняв командування гарматою. Широкомасштабне вторгнення він зустрів на полігоні на Харківщині. Підрозділ там був у повному складі — з гарматами та боєкомплектом, тому одразу вступив у бій.«Ми тоді всім дивізіоном працювали по величезній колоні. Вона розтягнулася на 13 кілометрів. І громили ми ту колону з усіх стволів. У підсумку нам вдалося її зупинити», — згадує Василь. Тоді розрахунок працював на радянській системі «Гіацинт-Б» калібру 152 мм. Військовий згадує, що це була хоч і стара, але досить ефективна артилерія. Але досить швидко з’явилися проблеми з боєкомплектом. «Останню машину з БК ми вистріляли вже на початку травня 2022 року. Там було десь 100 кабанчиків. І на цьому боєкомплект на цю артилерію закінчився», — розповідає  командир розрахунку. Після цього підрозділ поїхав до Німеччини опановувати американські гаубиці М777, які військовий хвалить за легкість та компактність. Минулого ж року підрозділ отримав новенькі українські причіпні гармати 2П22 «Богдана-Б» калібру 155 мм. Василь зазначає, що нині, на відміну від дефіцитних 2022–2023 років, проблем із боєприпасами немає.

Те, що раніше вважалося «поганою» погодою, тепер найкращий час для роботи

Війна навколо артилерії суттєво змінилася. Якщо у 2022–2024 роках розрахунок «Чайки» міг робити до 90 пострілів за добу, то сьогодні інтенсивність і характер роботи диктує небо. Позиції максимально зариті в землю та накриті каркасами, адже ворожі «Ланцети», FРV-дрони та «Молнії» майже постійно літають у небі. «Якщо позицію знайдуть, то може прилетіти до 50 FРV. Часто по 2–3 з різних боків. У нас хоч і є вогнева група для захисту, але відбитися від великої кількості дронів складно», — говорить Василь. Саме тому нині маскування стало головним чинником виживання, а артилеристи працюють переважно тоді, коли небо «чисте». Серйозно ускладнилася й логістика, адже підвезення провізії та боєприпасів постійно перебуває під загрозою ударів з повітря. Проте артилерія попри все залишається потужним засобом ураження і має свої козирі.«Наші снаряди РЕБ не глушить. Ми можемо працювати в будь-яку погоду. Дощ, туман, сніг, сильний вітер –  ми можемо стріляти в будь-який час. А те, що раніше вважалося «поганою» погодою, зараз найкращий час для роботи», — говорить артилерист. 

Дистанційні міни та 10 тисяч «кабанчиків»

Зараз розрахунок Василя відпрацьовує по всіх цілях, які виявляє розвідка — від бліндажів та будівель до ворожої піхоти й артилерійських систем. Колись працювали й по танках та іншій техніці. Але механізованих штурмів у своєму районі відповідальності хлопці не бачили вже давно.За роки служби Василь назбирав чимало військових спогадів. Особливо йому запам’ятався період кінця 2023 року, коли американські М777 почали забезпечувати протипіхотними та протитанковими мінами для дистанційного мінування. «Тоді ще противник проводив наступи з використанням техніки. І ми займалися дистанційним мінуванням. Був випадок один. О 4 ранку ми замінували ділянку місцевості поблизу одного моста. Ще не встигли опустити ствола після крайнього пострілу, як побачили сильний спалах. Ворог на МТЛБ віз боєкомплект, а позаду ще «буханка» їхала. І обидві машини підірвалися на наших мінах. Там такий феєрверк був, адже здетонував боєкомплект», — згадує Василь. Ще у вересні 2024 року розрахунок під керівництвом «Чайки» перетнув позначку в 10 тисяч випущених снарядів. Тоді Василь вів підрахунок, але після досягнення цієї позначки перестав це робити.За свою відданість та професіоналізм «Чайка» нагороджений відзнакою «Золотий хрест». Цю нагороду він отримав після роботи за Куп’янськом-Вузловим. Їхній розрахунок працював за річкою Оскіл. Туди був лише один шлях — через переправу, яку постійно накривали КАБами. Після того, як позицію почали крити вогнем, їм вдалося евакуювати й особовий склад, й гармату. Попри те, що технології значно змінили поле бою, артилеристи продовжують працювати й нищити ворога. На думку Василя, артилерія свого останнього слова ще не сказала. Фото відділення комунікацій 40 ОАБр

У свої 22 роки вона прокинулася від дзвінка мами, яка сказала: «Почалася війна». Попереду були майже дев’ять місяців окупації Херсона, страх, невідомість і момент, який вона пам’ятатиме все життя — повернення українських військових у місто.
Згодом дівчина добровільно приєдналася до морської піхоти й стала однією з тих, хто нищить ворога FРV-дронами на найгарячіших напрямках фронту.
У розмові з кореспондентом АрміяІnfоrm операторка FРV-дронів батальйону безпілотних систем «Корсар» у складі 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного з позивним «Барні» розповіла про бойову роботу, полювання на ворожі БПЛА та бої за Мирноград.
— Як давно ти у війську і чим займалася до широкомасштабки?
— Я командир екіпажу FРV-дронів, у війську вже четвертий рік, до вторгнення завершувала навчання на останньому курсі вишу, а вже під час окупації Херсона доздавала дипломну роботу.
— Як ти зустріла широкомасштабне вторгнення росії в Україну?
— Я перебувала в Херсоні. Ввечері 23 лютого повернулася з роботи, наступного дня мала знову виходити на зміну, а я ще так не хотіла туди йти з самого ранку (сміється).
Вранці прокидаюся, мені зателефонувала моя мама десь годині о сьомій і сказала, що почалася війна, і на роботу можеш вже не йти. Я навіть спочатку не повірила, мозок відмовлявся це сприймати. На той момент мені було 22 роки.
Потім, перші два дні, не було зрозуміло взагалі, що відбувається. У нас не було ні поліції, ні служб. А приблизно на четвертий день вже розпочалися бої в районі Антонівського мосту, а далі… окупанти прийшли в мій дім, зник зв’язок (росіяни знищили вишки зв’язку — авт.). Всю окупацію я провела в місті.
— Які в тебе були емоції, коли Сили оборони визволили Херсон?
— Я запам’ятала цей день на все своє життя. Ще 10 листопада 2022 року російські військові перебували в місті, ми їх бачили, а наступного дня їх вже не було.
Я не вірила, ніхто не вірив до кінця, що це правда. Здавалось, що ми повіримо, а станеться щось жахливе. Були навіть думки, що (ворогу — ред.) потрібно було велике скупчення людей, по яких росіяни здійснять атаку з повітря.
Перші три дні після деокупації був шок, адже майже 9 місяців ми пробули в окупації, і це було страшно. Чому не вірилося? Бо на початку вторгнення була ось ця популярна, але насправді дуже жахлива фраза про «2–3 тижні», яка давала надію, що це швидко закінчиться…
Був страх, що цей кошмар може знову повернутися. Коли нарешті я на власні очі побачила наших воїнів, ці відчуття неможливо передати словами. Ти бачиш людей у формі, зі зброєю в руках, але ти не відчуваєш тривоги чи страху. Відчуваєш внутрішню радість, можливо, якесь тремтіння від щастя.

— Як ти потрапила у військо, як твій вибір сприйняли рідні?
— У лютому 2023 року я пішла в ТЦК, всі навколо казали, що в мене нічого не вийде і мене не візьмуть, що так не буває. Батьки, звісно, переживали, адже ніхто не мав розуміння, як це буде відбуватися, але з часом все нормалізувалося.
— Ти одразу потрапила в 38-му бригаду морської піхоти?
— Спочатку було БЗВП та фахова підготовка в навчальному центрі. Я чітко для себе вирішила, що хочу бути саме в морській піхоті.
Представники 36-ї бригади були готові мене забрати до себе на посаду діловода, але я відмовилась, бо хотіла воювати.
Пізніше мені пощастило, якраз формувалася 38-ма бригада морської піхоти, потрібні були люди. І після проходження БЗВП 15 серпня 2023 року я потрапила в підрозділ на посаду коригувальника артилерійського вогню, а вже 19 серпня була на Курахівському напрямку на позиціях.
— Пам’ятаєш свій перший бойовий вихід?
— Це була ніч, ми заїждали на позицію в населений пункт, який було визволено, а на шляху, доки ми їхали, я бачила якісь дивні невідомі вогні в небі, які не рухалися. Була думка, що це, можливо, НЛО (сміється).
Побратими розповідали, що у підвалах є тіла мертвих росіян, я повірила в це, і між роботою ходила, шукала, але так і не знайшла, прикро (сміється).
— До речі, а чому в тебе позивний «Барні»?
— Оскільки я працювала в екіпажі на «Мавіку», необхідно було ідентифікувати себе як пілота в загальній системі, часу на подумати як такого не було. До повномасштабки в мене була морська свинка, яку звали Барні, я її дуже любила, але за декілька днів після окупації вона раптово померла. На згадку про неї я вирішила взяти собі позивний.

— Яку «жирну» ціль тобі вдавалося уразити за допомогою FРV?
— Це була ворожа Zаlа, яку я уразила 31 липня 2024 року. Я дуже раділа від того моменту, стояла з пультом від дрона й не могла повірити, що це дійсно відбулося, що я дійсно влучила.
— Тобі зручніше працювати з FРV на оптоволокні чи без?
— «Ефпівішка» на оптоволокні більш контрольована, і чіткіше зображення, але там потрібно враховувати важливі моменти: висоту, швидкість, маршрут руху місцевістю.
— Розкажи про кумедний випадок під час польоту.
— Це було нещодавно. Я залітала на ураження ворожого піхотинця в полі, аж раптом бачу, як у нього влітає інший FРV-дрон на оптоволокні, влучає котушкою йому по голові, падає поруч і не розривається. Окупант зробив дуже геніальну річ, як на мене: він вирішив підібрати дрон, який не розірвався, а я в цей момент підлітаю до нього, він розвертається і починає відстрілюватись.
— Яку вибухівку використовують у роботі з FРV? З яким типом заряду тобі подобається працювати найбільше?
— Загалом використовують три основні типи заряду: уламковий — для знищення особового складу та легкої автомобільної чи мототехніки противника. Фугасної дії або «термобар» — для знищення укриттів, підвалів чи бліндажів. І кумулятивний заряд — для ураження бронетехніки, гармат.
Особисто мені більш до вподоби працювати з фугасом, бо бувають ситуації, коли окупанти сховаються в якомуть будинку, з якого їх досить важко вибити артилерією, а за допомогою FРV з «термобаром» я можу залетіти і скласти те укриття разом з ними, і, як на мене, це набагато краще, ніж відправляти піхотинців штурмувати той будинок…
— Які в тебе були емоції під час нагородження орденом «За мужність» ІІІ ступеня та за яку операцію ти його отримала?
— Мені командир сказав, що я маю прибути на нагородження, подробиць я не знала. Прибувши у визначене місце, стоячи в строю, я побачила Президента України, і під час оголошення мого прізвища, я вийшла до нього, він вручив мені нагороду. Це був хвилюючий момент, а вже сівши в автобус, я відкриваю нагороду і бачу, що це орден «За мужність». Тобто в момент отримання від хвилювання я навіть не зрозуміла.
Багато з наших бійців отримали цю нагороду за роботу під час боїв за Мирноград.
«Барні» під час нагородження орденом княгині Ольги
— Пам’ятаєш, що тобі сказав Президент під час нагородження?
— Мені здалося по очах, що він мене пам’ятає, оскільки раніше я була нагороджена орденом княгині Ольги. Він потиснув мені руку, подякував за мужність. Після нагородження хтось із представників його Офісу підійшов до мене й сказав: «Ми Вас пам’ятаємо, раді бачити вдруге, сподіваємось, що скоро зустрінемось втретє».
— Розкажи про період оборони Мирнограда, яку тактику використовував ворог?
— Все відбувалося поступово. Я пам’ятаю період, коли ми мали можливість заїждати в місто на броні або автотехніці, потім це давалося все складніше. Ворог перерізав логістику, брав під вогневий контроль шляхи заїзду в місто, а сам поступово обходив полями й посадками довкола, створюючи напівкільце.
Це досить прикро, адже в сам Мирноград окупанти намагалися не заходити, віддаючи перевагу тактиці «м’ясних штурмів» через поля. Активно працювали артилерією, FРV, «Молніями», постійно застосовували КАБи.
Коли вони вже увійшли в місто, ми щеперебували всередині. Від моєї позиції, звідки я працювала, до ворога було півтора кілометра.
Фактично, від моменту взльоту, до ураження цілі було менше ніж 2 хвилини.

— У момент, коли вдається перепочити, чому віддаєш перевагу?
— Перш за все — виспатися. З’їсти щось смачненьке, до прикладу, коли була у відпустці, то дуже мріяла спробувати морепродукти.
— Яка в тебе є мрія?
— Мрію здійснити стрибок з парашутом, хочу власний будинок, де будуть бігати качечки, й вирощувати капусточку, можливо, ще трошечки базиліку. Хочеться простого спокою, коли це все закінчиться.
Фото батальйону безпілотних систем «Корсар» 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного

Згодом боронила Покровськ та Селідове і завжди пам’ятала, як від перших днів великої війни зв’язківці до останнього трималися під ворожими обстрілами, щоб забезпечити надійне управління підрозділами.Про свій шлях у Збройних Силах АрміяІnfоrm розповіла сержант Тетяна на позивний «Горобчик».Ветеранка 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади, зараз вона продовжує службу на посаді інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.

«Горобчик» злетіла «повище, до найкращих — в десантуру»

Стати військовою Тетяна прагнула з дитинства, однак на заваді стали батьки, які вирішили, що військова кар’єра дівчині не потрібна. Повернутися до дитячої мрії випало вже в дорослому віці. Рішення визріло після особистої трагедії — загибелі чоловіка під час виконання бойового завдання у 2015 році в зоні АТО.— У 30 років настав такий, так би мовити, переломний момент  — чого я не можу повернутися до своєї мрії? І я вирішила піти на службу. Дуже довго вибирала до кого і вирішила, що якщо вже обирати, то треба кудись повище, до найкращих — в десантуру.Майже пів року їздила, проходила відбір. Тоді дівчат дуже строго відбирали, з десяти брали, мабуть, одну, бо там дуже суворі критерії були до вибору саме дівчат. Зрештою, 30 жовтня 2019 року я почала службу у 25-й повітрянодесантній бригаді, — розповідає військова.Підготовка і тренування справді були суворими, дівчата працювали на рівні з хлопцями без жодних поблажок. Однією з обов’язкових для всіх умов підготовки було відпрацювання стрибків з парашутом. Пізніше, під час одного з тренувальних стрибків, Тетяна дістала травму — зламала ногу, й у підсумку неочікувано здобула позивний.— У 2021 році, перед тим, як бригада мала виїжджати на ротацію, ми здійснювали стрибки у нас на ППД. Тоді я була єдиною дівчиною, яка стрибала з парашутом і приземлилась не дуже вдало — зламала п’ятку. «В десантника зуби цілі, тільки нога зламана», — пожартував тоді начмед.Якийсь час ходила на милицях, потім з паличкою. Якось у кабінеті сиділа в кріслі, заповнювала документи, а тростина стояла поруч. Командир взводу зайшов і каже: «Що ж ти оце, як горобчик, сидиш на жердинці?» Так воно і повелося відтоді, що я «Горобчик», — усміхається, пригадуючи трагікомічну історію з отриманням свого позивного Тетяна.

«Тоді думали, що не переживемо першу добу»

Вперше у бойових діях Тетяна взяла участь під час операції Об’єднаних сил. У 2020 році вона у складі батареї управління та артилерійської розвідки бригадно-артилерійської групи виконувала бойові завдання в районі населених пунктів Щастя та Новоайдар на Луганщині.— Як орівняти з широкомасштабним вторгненням, тоді було значно легше, це була ще ООС. Потім була друга ротація у 2021 році, бо кожна бригада виїжджала щороку. Це вже була з серпня 2021 року Авдіївка, — пригадує військова.Повертатися з другої ротації готувалися у березні 2022 року, однак все змінив початок широкомасштабного вторгнення. Перші хвилини великої війни, каже Тетяна, назавжди врізалися у пам’ять.— 24 лютого 2022 року було сумішшю різних емоцій. Як військовий, ти маєш бути готовим до такого завжди — кожного дня, кожної години. Але перший приліт біля Авдіївського коксохіму, перші бої в районі Авдіївки, в районі Ласточкиного (нині Криничне — ред.) запам’яталися назавжди.Я була на посаді радіотелефоніста. У нас була командно-штабна машина зв’язку всієї артилерії бригади. Ми тоді думали, що не переживемо першу добу — такими сильними були ворожі обстріли.А ще дуже непокоїлися за рідних, бо кілька годин, приблизно до 15-ї години дня, не знали, що відбувається вдома, бо не було мобільного зв’язку взагалі. Ми звикли, що на «материку» (Тетяна має на увазі тил — ред.) все спокійно, там мирне життя. А тут був справжній шок і всі дуже непокоїлись за батьків, за родичів, — каже Тетяна.

«Зв’язківці трималися до останнього»

— Тоді стало зрозуміло, наскільки страшною є реальність, якщо порівнювати з навчаннями. Усе, чого нас вчили в навчальних центрах, у критичний момент ніби миттєво розкладалося в голові по поличках. Те, що ми відпрацьовували на навчаннях, у реальному житті працювало зовсім інакше. Усі ті навички, які ми здобували на полігонах, довелося застосовувати під Авдіївкою, біля Ласточкиного в реальних бойових умовах.Обстріли йшли саме в наш бік: техніка з парків уже поїхала, а ми залишалися на місці, й усі прильоти накривали нас. У такі моменти інстинкт виживання працював надзвичайно чітко. І тоді перші думки були лише про те, як заховатися: якийсь приямок, окоп, будь-яке заглиблення.Усе відбувалося за секунди: тут можна залягти, тут сховатися, але ось заходить авіація — і куди тікати? Позицію залишити не можна, бо завдання треба виконувати насамперед, а вже потім думати про власне життя, — розповідає Тетяна про перші бої на початку широкомасштабного вторгнення.Чимало обладнання тоді було застарілим, тож зв’язківці не мали змоги змінювати місце розташування і були змушені лишатися на заздалегідь облаштованих позиціях, щоб забезпечувати стабільний зв’язок. Якщо артилеристи мали змогу відстрілятися й поїхати, то зв’язківці лишалися до останнього.— Якщо на навчаннях ти лише бачиш це як елемент змагань, то тут артилеристи виїжджали на вогневі позиції, відстрілювалися й відходили, а ми залишалися. Бо зв’язківець не може поїхати — він мусить стояти саме на своїй точці. Від нас залежало все керування підрозділами, тому зв’язківці трималися до останнього, — пояснює Тетяна.

«Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле»

Після кількох перших виснажливих тижнів, коли доводилося триматися з останніх сил, ситуація почала поступово виправлятися і навіть змінюватися на користь Сил оборони України. Ворог відступив з Київщини, Чернігівщини та Сумщини і надовго забуксував на Донеччині та Луганщині, не маючи жодних суттєвих просувань.Тетяна згадує, що вирішальну роль у зміні ситуації відіграв загальний національний спротив, коли до війська прийшли численні добровольці та мобілізовані з військовим досвідом. Вони були рішуче налаштовані бити ворога і перемагати, тож після весни 2022 року влітку ситуація стабілізувалась, а потім узагалі відбулися блискуча Слобожанська наступальна операція та визволення Ізюма.— Прийшли добровольці та мобілізовані. Це були настільки круті, класні хлопці, у них був дуже згуртований міцний козацький дух. Мобілізовані плюс контрактна служба — ми об’єдналися в одне ціле, стали єдиним організмом з повною впевненістю, що ми зараз підемо і наваляємо.Тоді ще не було тієї втоми від постійної війни, яку ми почали відчувати пізніше. Все було на адреналіні, на емоціях, що ми не хотіли навіть відпочивати. Була неймовірна гордість, що нам вдалося не лише зупинити росіян, але й відбивати в них нашу землю, — каже Тетяна.Важливу роль відіграло також надходження озброєння та боєприпасів від держав-партнерок України та поява, а згодом і масове впровадження БПЛА — спочатку для розвідки та корегування вогню, а потім також для завдавання ударів по ворогу скидами. Ще пізніше набули поширення важкі бомбери та FРV-камікадзе.

«Втома з’явилася на початку 2024 року»

Однак наступним етапом після початкового піднесення, яке поступово вичерпувалось впродовж близько двох років, стала накопичена втома і виснаження від постійної участі в бойових діях.— Втома з’явилася десь на початку 2024 року. Виснажувала монотонність — одні й ті самі стіни, одні й ті самі підвали, де ти живеш. У 2022‒2023 роках ми трималися на адреналіні та вірі в те, що невдовзі все закінчиться. А у 2024 році вже прийшло розуміння, що війна триватиме довше, ніж ми сподівалися.До того ж не було ротації, не було заміни, не надходило достатнього поповнення. Тому саме у 2024 році почалися випадки СЗЧ, і якщо в нашому підрозділі це була лише одна людина, то по всій армії це були вже тисячі, може навіть десятки тисяч випадків.Тобто це свідчить про велику втому, що немає ротації, ніхто не заміняє. Нас не можуть нормально відвести на відпочинок, бо немає ким замінити. І тоді відпустка на два тижні вже не рятує, бо ти приїжджаєш і за цей час нічого не встигаєш. Ну так, поспиш у нормальному ліжку, сходиш щодня в гарний душ, відпочинеш від обстрілів — і все.15 днів це насправді ніщо, бо втома — вона в такий комок великий накопичується. Треба більше відпустки, а більше відпустки не можуть дати. І воно вже накопилося в такий важкий шар. Воно вже тебе дуже сильно почало давити, — пояснює жінка.Додатковим тягарем стала зміна суспільних настроїв та ставлення до військових. Якщо у 2022‒2023 роках усі поважали військових, то вже з 2024 року, на думку Тетяни, ситуація змінилась. Військовослужбовцям почали дорікати великими виплатами і відсторонюватися від них.

«Завжди раджу іти на контрактну службу»

Відтак у 2024 році, після виснаження за роки участі у бойових діях, контузій, підірваного здоров’я та набутого ПТСР, Тетяна звільнилась зі служби. Тоді вона потребувала психологічної підтримки.— У мене у 2024 році, коли я звільнилася з 25-ї бригади, був справжній ПТСР. Здавалося, повернулася до мирного життя в тилу, все є — а в мене сльози. Не було причин, щоб плакати, а я не могла заспокоїтися.На жаль, не всі психологи можуть працювати з військовими, які брали участь у бойових діях, їм потрібен досвід, спеціальна підготовка. Але підготовлені психологи потрібні дуже сильно як для самих військових, так і для членів їхніх родин, — наголошує жінка.Попри те, що Тетяна не думала про можливе повернення до лав Сил оборони, з часом вона зрозуміла, що може і повинна це зробити для того, щоб допомогти побратимам, які продовжують боронити Україну на передовій. Відтак зголосилась на посаду інструктора відділення рекрутингу та комплектування Третього відділу Дніпровського районного ТЦК та СП.— Хлопці втомилися на передовій, дівчата також. Всі втомлюються, їм потрібен відпочинок, потрібна заміна. Тому я завжди раджу чоловікам не чекати, дока їх мобілізують, а самим іти на контрактну службу. Це дозволить самим обрати посаду в армії з урахуванням цивільної спеціальності, бо зараз дуже багато вакансій, дуже багато спеціалістів потрібні в Силах оборони.Інженери, медики, електрики, механіки — та це безкінечний перелік. Можна бути «фіксиком» і лагодити техніку, можна займатися радіоелектронікою, можна налаштовувати безпілотники — всі ці «ефпівіхи». Вибір [посад — ред.] більший, ніж можна собі уявити.У підсумку це буде майже така ж робота, як і в цивільному житті, хоча, звісно, з військовими особливостями. Але значно краще мати змогу обрати посаду і бригаду, щоб потім працювати під час служби за спеціальністю, ніж чекати випадкової мобілізації, — переконана Тетяна.

Його шлях на війні розпочався з добровольчого формування, а зараз він є досвідченим воїном, який пройшов запеклі бої на Сумщині, Сіверському та Покровському напрямках.АрміяІnfоrm розповідає про розвідника батальйону «Свобода» 4-ї бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж» Артема на позивний «Чечня».

Сумський опір на «сімках» та «Ланосах»

Коли російські війська почали наступ на Суми, Артем разом з однодумцями вирішив зустрічати ворога «кулаком». Озброювалися, готували коктейлі Молотова, робили шипи для зупинки транспорту. Серед добровольців були як зовсім молоді хлопці, так і досвідчені мисливці та ветерани АТО/ООС, які передавали навички іншим.«Нас зібралося дуже багато тих, хто готовий був боронити місто. Так сформувалася ДФТГ. Багато хто взагалі вперше зброю в руках тримав, але всі були „нарвані“ — готові бити ворога чим завгодно. Просто так Суми віддавати кацапам ми не збиралися», — згадує Артем.Мотивація була настільки високою, що добровольці виїжджали зупиняти бронетехніку на звичайних цивільних авто.«На «сімках» їздили зустрічати танки. Кажуть, там їде 6 танків. Всі вантажаться їхати зустрічати. Хтось сідає в «сімку», хтось в «Ланос», — згадує Артем.

Шлях у розвідку: відповідальність за життя

Згодом «Чечня» долучився батальйону «Свобода». Розповідає, що після опитування його розподілили в розвідку. Довелося багато вчитися та тренуватися. Каже, що інструктори доклали максимум зусиль, аби підготувати розвідників. Зі свого боку Артем також кардинально змінив ставлення до дисципліни та вимог до себе.«Якщо раніше я міг сам собі сказати: “та нічого страшного”, то зараз вже так ніколи не скажу. Ставлю до себе високі вимоги. Бо від цього часто залежить не лише моє життя, а й побратимів. Наприклад, коли заводимо піхоту, я розумію, що за цих хлопців відповідаю. Не просто ж так мені довірили їх вести», — розповідає Артем.

Зимовий штурм Спірного

Одним із найважчих епізодів війни для Артема став штурм промислової зони поблизу Спірного взимку 2024 року. Завданням було відбити будівлю, куди зайшов ворог, та зачистити територію навколо. Штурм відбувався «в лоб» під прикриттям іншої групи, що заходила з флангу.Просуватися довелося через поле, заплутане дротами від ПТУР, та заходити на позиції, закидані тілами ворога.«План був такий, що ми мали швидко по „сіряку“ все зробити і затемна вийти. Але ми трохи запізнилися, і вже швидко стало темно. А різних приладів, аби нормально бачити вночі, у нас було мало. І треба було зачистити ще позицію в яру. Я почав туди спускатися і почув збоку постріли. Мій побратим сказав, що там під кущем був ворог. Ми його пройшли. Пощастило, що його „мавік“ помітив, і хлопці його знищили», — розповідає Артем.Далі хлопці почали закріплюватися, аби дочекатися підходу піхоти, яка мала їх замінити на цих позиціях.«Сиджу в норі з побратимом. Він питає: “Братан, ти що так сильно замерз? Це твоя рука?” — я йому: “нє”. Виявилося, що ми лежали на мертвому росіянину», — згадує розвідник.А далі по рації передали, що в їхній бік висувається 9 ворожих піхотинців, аби контратакувати. А розвідників було 8. Залишалося мало набоїв та гранат. До того ж під час руху Артем невдало впав на слизькій поверхні та пошкодив плече. Очікував, що зараз буде дуже важкий бій.«Але пощастило. Ворожа група до нас не дійшла. Наші снайпери їх всіх знищили ще на підходах», — згадує Артем.

Хто такий розвідник нині?

На думку Артема, розвідник — це «різноробочий» на війні, який має вміти все: від орієнтування та маскування до пілотування дронів і штурмових дій.«Копаєш, літаєш, водиш, носиш, штурмуєш, підтримуєш. Розвідник має дуже гарно бігати. Також треба всім цікавитися. Бо на війні будь-які навички знадобляться. Війна постійно змінюється. І треба йти в ногу з усіма цими технологіями. Бо тактики постійно змінюються. Якщо десь щось пропустиш, то це може вартувати тобі життя. Ну і, звісно, планування. Має бути план А, план Б, план В і так далі. Загалом, плани на будь-який розвиток подій», — говорить розвідник.Перед кожним виходом Артем просить Бога про допомогу, щоб усі повернулися живими. А у складних ситуаціях він завжди повторює собі слова, почуті від побратима: «Ніхто, крім нас. За життя на смерть».Фото автора та Армія ТV